Опіки

Опіки

Він може запалити полум’я на кінчику пальця. Гаряче, обпікаюче, воно мерехтить над поверхнею його долоні, охоплює всі руку і, здається, от-от пропалить шкіру.

Цей незнайомий  хлопець - він в`ївся мені у мозок. Він моя хвороба. Ніхто й ніколи не заважав мені жити настільки сильно. Щодня я бачу його з вікна офісу: рівно опівдні він виринає з-за рогу квіткового магазину, рівно о 12:04 підпалює першу цигарку. Він не ховається.

Насправді я з тих, кому платять мізер, і, хто попри це, намагається працювати на совість. Наша контора встановлює сателітарні антени. Роботи не надто багато, але паперів щомісяця збирається багато. Ними я і займаюся.

Але від того часу як з'явився цей гівнюк, я не можу працювати як раніше. Мені важко концентруватися на числах і датах – вони згорають у моїй пам'яті, охоплені полум’ям його сигарети. Уривки звітів, таблиць і схем доводиться силоміць шукати серед вороху напівсхиблених думок про цього незнайомця - і витягати на поверхню як чаїнки з міцного чаю.

Дійшло до того, що розсварившись із дівчиною, я спалив нашу із нею спільну фотографію. Ні, я ніколи не був агресивним холериком - я просто мусив побачити, наскільки руйнівним може бути полум’я. Я переконався – ніщо не стане йому на заваді. У лічені секунди наше фото, – клапоть матерії розміром 15х20, - а з ним і три роки мого життя, присвячені спробі налагодити бодай якісь стосунки, перетворились у ніщо.

Мабуть, я вважаю його за бога - бо ж така сила не дається простій людині! Чи може навпаки - він саме зло?Адже такий дарунок не може просто бути – і не робити анічогісінько. Він може творити добро, або слугувати злу, але аж ніяк не існувати отак запросто і без бодай якоїсь мети. Не може існувати задля розваги оцьому недоумку.

Вже кінець місяця. В офісі це період максимально напруженої роботи -обсяги зростають втричі і, здається, у будь-який момент хтось може звалитись від перевтоми - зазвичай мене це не обходить. Так було раніше, тепер - все інакше: голова тріщить, тіло, попри мою волю, накривають то хвилі безконтрольного жару то крижаного ознобу. А цей клятий недоумок грає собі й грає, катаючи полум’я по долонях. Навіть коли ховається у зливу під строкатою парасолею.

На роботі все повернулось на свої місця. Черговий шторм не пережив тільки я. Сьогодні мене звільнили. Сьогодні я вийшов до нього - а він вирішив не уникати нашої зустрічі.

Цей хлопець вищий за мене майже на голову. Поглянув згори, посміхнувся. Мабуть, я видаюсь йому смішним.

- Чому ти не гориш? Звідки у тобі полум’я, чому воно горить і зникає, без користі іншим і без шкоди тобі?

- Гарно, егеж? Тобі видається, що цей якийсь дар?

Я не квапився із відповіддю. 

- Ніякий це не дар. Так, довісок до кінченого життя. Щось схоже на останню радість, розумієш. Крім цього, нічого не лишилось. Хіба бавитись отак собі. То все спирт горить, бачиш? А я просто не відчуваю.

Він взявся закочувати рукав сорочки, але ніби передумав і стягнув її повністю. На грудях і передпліччі плями червоної шкіри стали твердою, вузлуватою коркою. Ліва рука, теж вражена недугом, скидалась на кінцівку монстра з обкладинки дешевого роману.

Проказа. Його ліва рука не відчуває болю, навіть охоплена полум’ям. Це горить спирт на долонях.

Я не курю, але коли він простягнув мені цигарку, я автоматично прийняв її з рук прокаженого.

Дорогою додому мені здавалось, що я заразився. По шкірі, під светром, бігли електричні заряди – мені здавалось вона ворушиться, вкриваючись міцною некротичною корою. Я забув думати про чудесний дар, яким стільки захоплювався і який так ненавидів.

Аж поки за два роки червоні плями на плечах не змусили мене звернутися до лікаря. Його слова мене не надто здивували: туберкулоїдна проказа. Цей телепень заразив мене єдиною цигаркою. Лікарі кажуть, це унікальний випадок.

Тепер я теж курю. Кисті на обох руках вкрились відразними плямами. Але головне – здається, я теж перетворююсь на бога. Капнувши спиртом на долоню, я можу не відриваючись дивитись на вогонь, що танцює по сухій шкірі, аж поки в ніс не вдарить гіркий запах, а позбавлена чутливості плоть не почорніє.

Я читав, що нашу із ним хворобу можна вилікувати. Але я впевнений, що ані я сам, ані той хлопець, ніколи цього не зробимо. Я не готовий стати звичайною людиною серед інших звичайних. Краще залишатимусь напівбогом для самого себе - і напівмертвим для решти людей.



Оля Зінченко

Відредаговано: 14.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись