Осінь

Осінь

 Вони стояли, очікуючи на нього.

 Звір – так його називали. Його поява була невідворотною, як смерть. Так завжди було: він приходив наприкінці кожного року, забираючи із собою їхні життя. Звичайно, через деякий час вони знову оживали, відновлюючись після тяжкого забуття. Але кожен такий раз був виснажливим, і деякі цього не витримували. Вимучені, вони висихали, руйнувались під впливом Звіра. Тим не менше, усі сподівались вистояти.

 У натовпі було надто не спокійно. Вони шептали, не осмілюючись говорити голосно – відчували от-от він буде тут. Звідусюди котились нові чутки про його невпинний хід. 

 Несподівано, як і будь-які великі зміни, Звір постав серед них. Тяжким мертвотним кроком він ступив у їхнє коло. Почалося.

 Перший подих. Усі відчули – тепло у їх серцях гасне, надія марніє. Усе, що здавалось важливим більше не має ваги у свідомості, а реальні речі стають примарними.

 Другий крик пронизав їх. Сили слабшали а останній вогник і без того блідої віри, що цього разу усе мине, погас.  Шепіт переріс у гомін. Вони панікували, невзмозі навіть закричати про допомогу.

 Третій скрегіт роздирав їх шкіру та одяг, кидаючи шматки прямо на тендітну землю, оголюючи до самих кісток беззахисні тільця. Усе тонуло в багряно-рудих кольорах їх покривів. Звір лише стояв понад усім цим. Він знав, що мусить іти далі. Замість нього сюди прийде уже нова істота, за якою усе зануриться у сон. І краще їм не зустрічатись.



Володимир Максимчук

Відредаговано: 26.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись