Осінь після війни 1918

Осінь після війни

Знову дим. Пихтить, парує, забруднює… Такий темний, непросвітний, тягучий дим.

Коли я іду на роботу, я завжди бачу цей дим. Він височіє з-за горизонту, а там, далі, видно й фабрику. На тій фабриці я також колись працював. До того, як почалася війна. Скільки тоді було робітників… Ми були такими дружними. Ні, не друзі – брати та сестри ми один одному були! Один за одного трималися, підтримували, працювали потихеньку…

Але тут прийшла Вона. Охопила все своїм мороком, затьмарила душі та серця людей. Ех, скільки ж полягли на тій війні. І мій брат, і товариш вірний, і друзі з фабрики тієї злополучної, де також відбувалися обстріли.

Відреставрували її. Ех, відреставрували! Та що ж тієї фабрики, як люди там уже не тіТих, кого б бачити там хотілся, немає вже. Взуття, яке робилося на тій фабриці, вже зовсім не те, бо роблять його не ті люди, зовсім не ті… Ото Фройзен лишився там, мій давній знайомий. Відірвало йому, бідолазі такому, ногу на війні, то сидить тепер, штампує чоботи, бо більше йому не знайшлося роботи. Фройзен ти, мій Фройзен, бідолага! Так і просидиш на тому зламаному стільці до кінця свого нещасного життя.

Хто лишився з «наших», Фройзене? Ото тіко ми з тобою, одненькі. Мати ж моя згоріла, так і не спасли її. Батько мій кульгавий вже років зо 5, ба, навіть більше на могилку ходить, кожнісінький день, та ж не піднімеш людину з могили, скіко не ходи. І я, іду на ту кляту фабрику, яка після війни працює вже 7-ий рік, яка випускає взуття «якісне, фірмове» і на якій колись убили близько так душ 500 за один рік війни. А скільки їх згубили за весь воєнний період…

Я ж теж убивав. Отак, береш зброю, націлюєш – і убиваєш. І ти не відразу усвідомлюєш, що відбувається. Як «на автоматі», прицілився – вистріл, прицілився – вистріл. То так думаєш спочатку, що вбити людини – важко, страшно.. а потім розумієш, що на війні убивство – це захист. По-іншому на війні себе не захистиш…

Ото буває стану перед дзеркалом і лякаюся: посивів, 32 роки, а вже сивина… Навоювався, настрілявся, братів, друзі своїх поховав. Та краще б мене в могилу кинули, ніж ото бачити Ріко мого, друзяку ліпшого, в могилі! А що ж я? Ні жінки, ні дитини немає. Закохався було в одну паняночку, то й дитинка була б… так на фронт забрали! А дитинчатко наше, нерождене, на 4-му місяці погубила, та й сама на небо… Не вбивай, казали. І я казав. А сам убивав. Якось поцілив було у свого, з сусіднього дому хлопчинка був, забіяка ще той. А я трохи підсліпкуватий, чую, стріляє щось позаду, думав наших вбивають! А то воно, на 3 роки менше мене, 16-річне, зброю до рук взяло. А наші з 18-ти в основному пішли воювать. То я його й переплутав. Ех, дурна та моя голова, лихо моє, біль мій! Підстрелив малого, та й стік він кров’ю, не спасли… Мати його в психіатрії досі лежить, кляне мене і всіх, зовсім з розуму зійшла. Та воно і ясно – то ж її дитинча, рідне.. якесь дурне вбило. Ой, гріх мені, сором! Та сам себе простить досі не можу, то й тиняюся по світу, нема мені прощення. На фабриці тій клятій підмітаю, сміття усіляке виношу, бо сам уже як те сміття незграбне, непотрібне, з пораненнями, як пес облізлий, зі шрамами й з дірками. Ото ж дурне, їй – Богу! Ні жінки, ні діточок. Ні будиночку нормального, живу в однокімнаткі з голубами, б щілини продуває. Та воно, знаєте, і жити не хочеться, щоб копійчинку ту заробити та дірки залатати.

До нас, воєнних, таке ставлення… двозначне. Люди народжуються, помирають, живуть своїм звичайним життям, ніби війни ніколи і не було, насолоджуться… а ми, військові, і місця собі не знаходимо, і дивляться на нас так ото, з недовір’ям якимось. Чи то може здається мені так? Ой, не знаю, і знати нічого не хочу. Прийду сьогодні додому, ляжу на ліжко своє подерте, візьму книгу занедбану, ще колись у бібліотеці ворожій знайшов, як ховалися там у засідці, то почитаю собі «казочки» на ніч. Немає, людоньки мої, просвіти в житті моєму. І то не жаліюся ні, ні крапельки, то так життя за мене і за всіх нас, військових, вирішило. Ніхто не обирав убивати. Всі хотіли щастя і миру, тепла і добробуту. І де то тільки беруться оті кляті війни? Ой, людоньки мої, а дітоньки то за що гинули? Тож людина, коли воює, то звіром лютим стає, немає в неї вже людських чеснот, нема справедливості людської. Тільки виконання наказу. Тільки холод і смерть, тисячі смертей перед очима. І воно, знаєте, як ти вже постріляв скільки, та ще й тебе скільки простріляли, то здається весь цей процес таким, як треба. Це вже як поїсти, знаєте. А зараз прокидаюся, і не їм. Це не те, що треба. Руки мої – в крові. Тіло моє – в крові. Очі мої кров’ю налиті, а життя моє – пропаще, забуте. І не живу я – давно помер… мене немає… не хочу я, щоб я був. Захищаюся. Прийду з роботи, як привид, на голубів і голубок подивлюся-полюбуюся і засну. Своєї голубоньки не має… А хоч було в мене ще однеє коханнячко… Кларестина моя, ясноока, точна голубонька! Як кохалися ми, як любилися… і дитиночку хотіли собі, думав, зцілюся після тієї війни. Не витримала она зі мною і року. Сказала, що закритий я якийсь, мовчазний і агресивний часто. Та ж не поганий я, Кларестинко моя! То жтіє моє таке противне і неяскраве, що сказати нічого. А ти, моя голубочко , полтіла від мене… Панюга злісний забрав тебе у свої «хороми». Ех, погибаю я, Кларестину, гину і немає мені вірьовки спасіння, п якіій би піднятися. Тіко вірьовка і мило світить мені. Пропащий я, Кларестино! Пропащий я, Фройзене! Пропащий і забутий, як мале ягня, що загубилося у лісі і тіко вовк чекає його там, у темряві: зубатий і страшний.

Сходжу до церкви сьогодні. Їй-Богу, ніколи там не був! Хоч свічку поставлю за душі упокоєних моїх солдат, за невинних убитих діток, за стражденних, непорочних дівок і зламаних, та нескоренних жінок… бо що мені з тої хати, в яку сьогодні повернуся, що мені з того життя, в якому я знаходжуся. А подейкують, що маю родичів за кордоном. Та біда у тім, що були вони в тій країні, ворожій, під час війни… і то ми проти них воювали, глупі і пропащі. Ні, нехай не знають мене краще, нехай забудуть, як може й знали. Був собі якийсь такий Роббіні, Робб друзяки звали, то й згине хай той Роббіні,  як і родився. Мати ж моя мене в полях родила, та й вижив я, а що ж, помирати, ледь родившись? Нііі, треба було мені ще пожити, посміятися, повоювати і повбивати, щоб окровленим у землю злягти. І довго ж, безчесне таке я живу, як довго…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше