Останній бард. Частина 1: Давній спогад.

Останній бард, або Людяність

  Спекотний день. Сонце майже застигло в зеніті й ніби призупинило час, розтягуючи й так затяжну путь для випад­кових подорожніх, яких застало в дорозі. Розбитим трактом, здіймаючи куряву босими ногами, дріботів маленький хлоп­чик, явно кудись поспішаючи. Зараз він саме підіймався на гору й стомлено бурмотів щось про те, що небесне світило могло б і відпочити від своєї безсумнівно важливої роботи під пильним наглядом пухких хмаринок. Здавалося, ніби дитя було тут зовсім одне, але на горі його чекав високий чоловік середніх років, з невеликою дорожньою сумою за плечима та прекрасною лютнею на широкій розшитій перев’язі, яка туго притягувала інструмент до тіла подорожнього. Коли з гори стало видно розпатлану світловолосу голову швидкого малого, чоловік підвівся з пожовклої трави, на якій він щой­но сидів, трохи обтрусив себе й крикнув у бік хлопця:

- Давай-давай, Малюк, нам залишилося ще трохи! Я не збираюся смажити свою світлу голову й поетичний талант в цій пекельній сковорідці! Я був тут два роки тому, ще за милю звідси знаходиться гайок з джерелом. Треба туди до­тягнутися до півдня, інакше ми просто виваримо собі мізки!

- Тобі легко говорити, Окнемуане, - понуро сказав хлоп­чик і плюхнувся на траву поряд з чоловіком, - у тебе є хоч твій берет!

  Чоловік зняв з себе жалюгідний головний убір та демон­стративно викрутив з нього мало не ківш води, а потім, по­правивши перо, що знало кращі часи, одягнув його назад.

- Він не надто допомагає. Можу дати тобі свою носову хустинку, хочеш?

- Та ну тебе з твоєю хустинкою! Тобі може й смішно, а мені тяжко, між іншим! - склав руки в замок малий.

- А кому легко? Ходімо вже! - Хлопчик повільно підвівся й знову подріботів за своїм дорослим товаришем. Музикант трохи уповільнив ходу, аби той зміг його наздогнати. - Якщо знайдеш мені гарної соломи на відпочинку, я навчу тебе як сплести собі з неї капелюха. Я розумію, що тобі складно зі мною подорожувати, але слід бути терплячим.

  Хлопчик нічого не сказав, але насуплено кивнув у знак того, що згоден.

  На привалі вони дійсно знайшли джерело і вирішили перечекати трикляту спеку. Те, що чоловік назвав гайком, насправді було невеликим скупченням дерев, а джерело - лише маленьким струмочком, який бринів між нагромаджен­ням каміння в тіні та миттєво пересихав, ховаючись між тра­вами полів. Та для двох стомлених мандрівників це місце здалося справжнісіньким райським садом.

  Дістати соломи виявилося легко, адже неймовірна спека перетворила зе­лені поля на золотавий сухостій. Окнемуан показав хлопцю, як плести капелюха, сплів половину й віддав йому доробля­ти. Після десяти хвилин спроб малий почав просити, аби той його не мучив та доробив йому капелюха, на що музи­кант лише спокійно сказав: «Учись робити все сам. Не ве­лика честь, коли щось виконують за тебе, а коли ти можеш щось самостійно - це робить тебе сильнішим. Не кожен хлопчик твоїх літ вміє це робити. А раптом тобі знадобить­ся?». Малюк насупився, але взявся за роботу з подвоєною впертістю. «Ось я зараз все зроблю, і покажу йому, що не такий вже він і розумний» - думав собі малюк, а чоловік лише злегка посміхався, де інколи спостерігаючи за його роботою з-під опущеного до самих очей берета.

  Вони вирі­шили перечекати спеку й вирушити в путь знову уже вве­чері. А тому, трохи під'ївши припасів зі свого нехитрого скар­бу, обидва завалилися спати. Музикант оперся спиною на похилену деревину й ласкаво приобійнявши лютню, вже ба­чив бозна який сон, коли Малюк все шукав собі зручну міс­цину і таки здогадався намостити для себе невелику лежан­ку з соломи, на якій згодом і сам блаженно заснув.

  Крики, кров і запах страху та смерті вдарили йому в тен­дітні дитячі ніздрі, заполонили його невинні вуха та задурма­нили чисті очі. Ґвалт, стукіт копит, удари мечів - усе злилося в одне. Він заліз під поваленого воза, і зачаївся. Прямісінько під його схованку упало бездиханне тіло. Скляні очі мерця втупилися в його обличчя. Пронизливий дитячий крик потонув у мороці. Він не пам’ятав, скільки лежав під возом. Він навіть не міг сказати, що з ним сталося. На нього все так же диви­лися страшні очі померлого, але він боявся відвернутися від них ще більше, аніж в них вглядатись. Раптом він почув неяс­ний шум зовсім поруч від себе. Було чутно гупання збитих чобіт по присохлій землі. Він навіть не поворухнувся. Та рап­том почув голос. Приємний, позбавлений злості чоловічий голос. Зовсім як батьків.

- Не може бути! Невже тут нікого не лишилося живого? - малий визирнув з-під воза. Незнайомець підходив то до од­ного тіла, то до іншого, і щось перевіряв у них на шиї. Став­ши над одним із понівечених тіл, він раптом звів руки до неба і що є сили крикнув: «Як ти там на своїх небесах мо­жеш таке допускати! Душогуби, варвари, дикуни ходять по світу й вбивають невинних, а ти навіть не заважаєш їм! Якщо ти вмієш заплющувати очі на такі смерті, то заплющ їх і на смерть тих, хто це зробив! Я ладен горіти в пеклі, аби це сталося!»

  Чоловік кричав ще багато чого, але послання від того особливо не змінилося. Турботливо обгорнувши тіло полот­ниною із залишків невеликого скарбу розбитого обозу, він поклав його на вцілілого воза, а потім зробив теж саме з іншими тілами, проте не загортаючи їх у полотнину. Остан­ньою черга дійшла до страшного сусіда малюка по сховку. Він витягнув тіло з-під розтрощеного колеса, та поніс його до інших. Хлопчика чоловік не побачив. Потім викорис­тав огниво й підпалив воза. Ставши навпроти вогню, дивний чоловік взяв до рук невеликий музичний інструмент, що на­гадував за формою розрізану навпіл грушу, та тихо заграв на ньому сумну мелодію. Вона починала лунати тихо, наче далекі дзвоники, але поступово набирала силу й твердість, стаючи все голоснішою. А потім він почав співати: