1. Початок кінця

Глава 1

Початок кінця

• Ти ніколи не розповідала мені про батьків, постійно казала, що я ще замала для того, щоб дізнатись правду, — розпочала розмову дівчинка, сидячи на терасі.
• ­Так, замала, тобі тільки сімнадцять років, твої батьки померли в автокатастрофі і це все, що тобі необхідно знати, — відказала тітка, наближаючись до дівчинки і тримаючи в руках тарілку із фруктами.

Аманда, так звали тітку Мелінди, була жінкою середніх років, приємної зовнішності із темно-коричневим волоссям, яке  постійно лягало на її оголені плечі. Вона не любила тугих гольфів чи закритих тунік. Завжди носила відкритий одяг, але, не зважаючи на це, ніколи не виглядала вульгарно. Мила усмішка додавала легкого шарму до її зовнішності, а очі дивували кольором блакитного неба. До всіх життєвих ситуацій, вона ставилася із гумором. Навіть тоді, коли загинула її сестра, Аманда намагалась посміхатися, щоб не виглядати зламаною чи розбитою. Деякі люди вважали це неправильним, а декому навпаки подобалось ставлення Аманди до життя. Вона цінувала кожну мить і прагнула  більше часу проводити зі своєю родиною, а саме з Меліндою. Жінка любила її більше, ніж своє життя, але були речі, які вона не могла пояснити. Саме такою незбагненною і загадковою  стала смерть сестри та її чоловіка. Батьки Мелінди були надзвичайно добрими людьми, дівчинка повністю успадкувала їхній характер та зовнішність. Дивлячись на неї, Аманда бачила свою покійну сестру Емілі, а розмовляючи з нею, чула думки Джареда, її чоловіка.

• Мені вже сімнадцять років і я так чи інакше хочу знати про них щось, розкажи мені все, що тобі відомо. Я хочу знати все!- зі  злістю в голосі й стривоженим поглядом відповіла дівчина.
• Коли ти станеш повнолітньою, ти сама про все дізнаєшся, - даючи їй яблуко, промовила тітка.
• Але моє повноліття вже через два тижні, чому я маю чекати весь цей час, коли ти стоїш біля мене і можеш все розповісти?- Мелінда вибила із рук тітки тарілку з яблуками. Із сильним гуркотом та впала на землю, розбившись на десятки маленьких шматків, а фрукти покотились по сходах.
• Я не можу…  думаю тобі слід все це прибрати, — сказала тітка і мовчки зайшла до будинку.
• Кожного разу, коли вони сварилися, Аманда йшла на горище і переглядала старі фотографії із дитячого альбому. Спочатку вона дивилася фото Емілі, потім свої і закінчувала альбом світлинами Мелінди.
•  Так добре, що все покоління Браунів можна зустріти в одній книжці…  Але це не змінює того, що я маю їй все розповісти. Ні, вона повинна про все дізнатись на своє повноліття, так буде краще, - сама до себе промовила тітка, закриваючи уже потертий від старості альбом. Вона шкодувала про ту сварку, але нічим вже зарадити не могла. Всі слова були сказані, а справи зроблені…

***

Мелінда ще не почувалась так жахливо. Вона знала, що, сама того не бажаючи, засмутила свою найдорожчу людину,  але нічого зробити не могла. Вечір був теплий, і Мелінда вирішила прогулятись.   

Удень це було сіре місто, яке кричало про проблеми своїх жителів; вулиці були переповнені перехожими, які постійно кудись поспішали; великі будинки нагадували декорації із фільму жахів, а старий зламаний міст лякав своїм виглядом не тільки Мелінду, але і більшу частину мешканців. Та це було тільки вдень… Коли  місто охоплювали сутінки, воно ніби починало життя спочатку. Вогні, які блищали у вікнах, підіймали настрій навіть найбільш похмурій людині. Здавалося, що ліхтарі, які горіли на кожній вулиці і біля кожного будинку, ось - ось почнуть танцювати, і вмить усе місто оживе. Та навіть уся ця неповторна краса не змусила Мелінду забути про те, що вона накоїла.

Не бажаючи залишатись на самоті, вона зателефонувала Джиму, своєму найкращому другові.  Хлопець знав всі її таємниці, можна було сказати, що він знає,  про що вона думає. Мелінді  подобалось, що у них є особливе місце для зустрічей,  і взагалі, що у неї є людина, яка завжди її підтримує. Вони були знайомі з дитинства. Часто подорожували разом, робили різні капості (тоді це здавалося веселим!) Та минули роки… Мелінда вступила до коледжу, а Джим переїхав в сусіднє місто. Та  навіть велика відстань не змогла розлучити двох людей із однією історією. Продовжуючи спілкуватись після переїзду Джима, вони могли говорити цілу ніч, розповідати один одному таємниці.  Ці двоє відчували один одного, і коли щось траплялося, завжди думали,  як вирішити ту чи іншу проблему.

Особливим місцем для друзів був Аберфордський парк, чомусь усі місцеві так називали його. Напевно свою назву він отримав через місцеву легенду, яку всі жителі знали ще з маленьких років.

Давним-давно, ще за часів, коли правда була непорочною і чистою, люди вірили у бога справедливості Аберфорда. Він був напівкровним: напівбог і напівлюдина. Його мати була простою земною жінкою, а батько величним правителем світу. Народження напівкровного тримали в таємниці. Ніхто не знав, яким він буде: чи прекрасним, як перше зоряне сяйво, чи потворним, немов дика тварина. Але хлопчик народився, на диво, гарним… І ріс він не по місяцях чи днях, а по годинах… Усе добре і чисте Аберфорд успадкував від своєї матері, а від батька взяв безсмертя. Ще малим він прагнув довести, що  вартий престолу правителя, і почав шукати місце, де всі люди і навіть боги будуть говорити правду. Минав час і нарешті він знайшов його. Це був парк, у якому росли дерева із золотими яблуками. Навіть маленька брехня не могла пройти крізь це місце. Батько бачив, що син не відступиться від свого і вирішив зробити його богом справедливості. В цьому парку відбувалися  суди. Якщо людина говорила правду, то золоте яблуко падало їй до рук, і вона просила все, чого прагнула душа. Якщо  ж хоча б один раз збрехала, то її віддавали на розтерзання   голодним диким звірам.  Ось так і виникла легенда про Аберфордський парк. Її  знала і Мелінда, тому дуже любила гуляти там. Він  був тихим і великим. Тут завжди було мало людей, тому можна спокійно поговорити  або просто посидіти і мовчки подумати.

• Я прийшов, як тільки зміг, у тебе був схвильований голос. Щось трапилось? — із зацікавленим поглядом запитав Джим.
• Рада тебе бачити,- усміхнувшись, відповіла Мелінда. – Нічого не трапилось, все добре, і голос, як голос. Просто  я занадто довго тебе не бачила. Захотілось попити з тобою кави і трохи поговорити.
• Я добре знаю тебе, Татум, - хлопець витягнув руки із-за спини, усміхаючись. У  руках він тримав два паперових стаканчики  з кавою, на яких було написано: «Мрій, щоб жити, живи, щоб мріяти». Ці предмети посуду  були із улюбленого кафе Мелінди, де  друзі завжди ходили обідати і святкували дні народження. 
• Татум…,- глибоко зітхнувши, промовила дівчина,- я так давно не чула цього прізвиська…
• Ти знаєш, це прізвисько я дав тобі ще в третьому класі, коли не змогла вилізти на гору під час туристичного походу. Ти назавжди залишишся в моїй пам’яті слабеньким дівчиськом, яке не може постояти за себе.