Паркоріон

Розділ 1

ПАРКОРІОН. ВРЯТУЙ МЕНЕ.

 

Розділ 1.

       Я не знаю, яке моє справжнє ім’я. Я не знаю хто мої батьки і звідки я прийшов. Я не знаю скільки мені років.

      Відлік пішов з того дня, як я вийшов із лісу. При цьому я не вмів розмовляти, не розумів де я і хто я, звідки прийшов і куди маю прямувати. Перший мій спомин – от я, стою біля дороги, позаду ліс, попереду село. Топчусь босими ногами по холодній землі, а на мені тільки подерті штанці, до яких поналипали  ріп᾿яхи. Тоді мені було десять років. Може трохи більше, може менше, але умовно, в майбутньому я вважав, що в той самий день мені виконалося саме стільки.

       Це було більше ста п᾿ятидесяти років  тому.

       Біля лісу мене підібрала жінка на ім᾿я Слава, тридцятип᾿ятирічна  бездітна вдова, будинок якої був на самому краєчку села біля лісу. Тоді вона для мене була, як бабуся. Так на все життя і залишилася для мене – бабою Славою.

       Пам᾿ятаю, як вона відвела мене до своєї хатини, вмила, погодувала і змайструвала нехитру одежину, щоб не замерз.

       Потім, відвела мене до старости. Той почесав сиву голову і зробив вигляд, що задумався, як зі мною бути далі. Слава почекала трохи для годиться і запропонувала, щоб я жив в неї допоки щось не вирішиться. Староста зрадів, що не потрібно нічого вирішувати і надав згоду. Так я знайшов собі родичку і дім.

       Баба Слава вважала, що мене їй послав  бог, отож називала мене Богданом. Вона ставила мене на ноги, одягала, годувала, навчила читати та писати, бо сама була грамотною. Я, в свою чергу, допомагав їй, як міг. Не знаю звідки в мене взялися знання, але й хатину знав, як збудувати, і як піч скласти, і коли на сінокіс вчасно вийти, і як косу наклепати. Баба Слава вже десятко років, як жила самотньою, з чоловіком прожила тільки три роки до того, як  він помер від  хвороби. Господарство занепало. Де справлялася жіночими руками, те ще й трималося, а де чоловічих рук прикласти потрібно було – все прийшло в непотріб. Доки не з᾿явився я.

      Вже з дванадцяти років, тобто через два роки з часу моєї появи, я з ранку й до вечора працював. Щось баба Слава підказувала. Щось сам видумував. Роботи вистачало. Господарство відновилось. Хата світилася білим, в ній з᾿явилася нові дерев᾿яні столи, ліжка, стільці  та полиці. Господарчі будівлі вирівнялися, в них завелася деяка худоба.

      Сама хатина стояла неподалік від річки,  то ж на столі були в нас і риба, і м'ясо, і до них.

      Гарні були часи. Може такими гарними вони мені здаються тому, що це були часи мого дитинства, більшої частини якого я не пам᾿ятаю? Запало в пам'ять, як ходили зі Славою до річки. Як вона сміялася, наче дівчинка, коли починали гратися у воді. Як вона сиділа за столом, підперши рукою підборіддя і з посмішкою слухала, як я , захлинаючись від емоцій, розповідав про якісь  свої дитячі переживання. Зараз я розумію – вона ж тоді була ще зовсім молодою, то тільки для мене була «бабусею».

      Коли мені було років п'ятнадцять, стався перший приступ. Я прокинувся серед ночі підхопився з ліжка і почав кричати : «Вони горять».

      Слава вгамувала мене, вклала знову до ліжка і всю ніч сиділа біля мене на підлозі, тримала за руку та гладила по голові, бо я підскакував ще не раз і весь час говорив: «Вони згорять, вони згорять». Вона перепитувала: «Хто згорить?», але я не знав. Вона заспокоювала мене, поки я врешті не забувся важким сном.

       А вранці з᾿ясувалося, що на протилежному краю села загорілася хата. Загинула вся сім᾿я, чоловік, дружина та четверо діток.

       Я занедужав. Неділю не міг здійнятися на ноги. Як тільки робив спроби, все пливло та кружляло перед очима, шлунок вивертав останні рештки їжі. А коли їжі вже не було, жовчі. Схуднув страшено, аж кістки світилися.

       Баба Слава щоранку і щовечора молилася за мене. А по ночам плакала в ліжку, думала, що я не чую. І сама змарніла за цей час, бо прокидалася як тільки я ворухнуся в ліжку.

       Через дев᾿ять днів шлунок втримав горячого курячого навару.

       На десятий день я встав з ліжка і зробив декілька кроків навколо нього. На п᾿ятнадцятий день я пішов до згарища на краю села. Довго дивися на те, що залишилися від хати після пожежі. А не лишилося майже нічого, крім вигорілої землі і кількох почорнілих балок. Щось в мені ворушилося. Рвалося назовні. В голові крутилося видовище пожежі, таке , як я бачив його тої ночі в своїх мареннях. І я знав, що то не уява грає зі мною, а так було насправді. Хотілося повітря. Повернувшись додому, я  взяв сокиру і пішов до лісу, бо вже  час було заготовлювати дрова.

       Тоді, в лісі, я помітив дивну річ. Мені й у хаті здавалося, що я став краще бачити та чути, а в лісі я відчув це в повній мірі. Кожна гілочка, кожна травинка притягувала мій погляд. Я так швидко водив очима, що перед ними аж замерехтіло. Тоді я стулив повіки, заспокоївся. Відкрив знову – відпустив погляд, дивлячись не на щось особливе, а , наче на все відразу….І я побачив ВСЕ ВІДРАЗУ. Все, що було навколо мене: небо в прогалинах між гілками, самі гілки, рослини, птахів на гілках, зайця, що причаївся за кущем. Я чув його. Чув, його дихання і як б’ється його сердечко. Я відпустив слух…і почув ВСЕ навкруги.

      Моє власне серце скажено закалаталось в грудях, швидше, ніж у зайця за кущем. Мені не стало повітря. Стало спекотно.




Поскаржитись