Перезавантаження

Прилог

Я біжу.

Важко переставляю ноги, а хвилі, як руки, чіпляються за пісок. Видираюся нагору, сповзаю вниз – знову і знову. Очі прикипіли до дюн, що простерлися переді мною. Не озирайся. Не можна озиратися. Дихання уривчасте: вдих – видих, вдих – видих. А я все біжу.

І коли вже здається, що вибухнуть легені й розірветься серце – я, кармазинова квітка на піску, поточившись, падаю.

Мій супутник повертається. Ставить мене на ноги й тягне вперед.

А воно все ближче...

Не можу вже встояти, знову падаю. Нема сили бігти далі.

Тоді він опускається навколішки, підтримуючи мене, й зазирає мені у вічі. «Час. Ну ж бо, хутчій! Муруй стіну».

Ближче...

І я мурую стіну – цеглина по цеглині, ряд по ряду. Височенну вежу, як у казкової Рапунцель, тільки в моїй немає вікна, з якого б я спустила косу.

Немає шансів на порятунок.

«Не забувай, хто ти!» – кричить мій супутник, схопивши мене за плечі й добряче потрусивши.

А потім хвиля жаху змиває море. Змиває пісок. Змиває і слова, і синці у мене на руках, і біль у грудях і ногах.

Воно вже тут.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше