Перший промінчик сонця

Розділ 1

РОЗДІЛ 1

       Як вийшла з ванної, щільніше закуталась в рушник, мліючи від декількох годин проведених в теплій пінній водичці. Посміхнулася, дивлячись на вже зібраного синочка, що грає на планшеті. Малюк навіть голови не підняв, я потріпала його світле волосся, а потім мій погляд зупинився на настінному годиннику. Була впевнена, що ще сила-силенна часу, але як же я помилялася...

     — Жека! —   вигукнула я, не розуміючи, як так могло вийти. —   Ми запізнюємося.

     — Ну, мамо, —   синок відклав гаджет і смішно звів руки до стелі. —   Я до тебе тричі стукав і попереджав.

       Та-ак... Обіцяла ж Богдану вийти навіть раніше, щоб точно не спізнитися на важливу для нас зустріч. Сьогодні він бажав познайомити мене зі своїми друзями, і мені не хотілося перед ними вдарити в бруд обличчям дурною затримкою.

         — Знову дядько Богдан скаже, що з тобою нікуди не можливо вийти,   — Жека хіхікнув.

       Ось же шибеник маленький! Пригрозивши синові кулаком, понеслася в спальню і зраділа, що хоча б здогадалася підготувати свої речі заздалегідь. Богдан просив одягнутися строго, тому спеціально для нього наділа темну спідницю-олівець і білу блузу.

       Подивившись на своє відображення в дзеркалі, важко зітхнула.

     — Виглядаю, як секретар на роботі, —   пробурмотіла собі під ніс.

     — Ма, так ти ж вона і є, —   не помітила, коли на порозі з'явився Женя.

       Сумно посміхнулася йому й кивнула. Авжеж, так воно і є, але у вільний від роботи час я вважаю за краще носити зовсім інші речі, строгості мені і в офісі з головою вистачає.

     — Знаю, любко. Все, хапаю сумочку, і біжимо на маршрутку.

       Жека поскакав взуватися, я розчесала своє кучеряве світле волосся і вирішила залишити його розпущеним. Можу хоч тут собі дозволити невелике безчинство. Взявши з тумбочки біля ліжка сумочку, кинула в неї телефон й пішла за сином.

     — Ні, ма, якщо ми з тобою на цих «чаплях» побіжимо на маршрутку, то точно не встигнемо.

«Чаплі» для сина —   це мої новенькі туфлі на семисантиметровій шпильці. От дідько! І як я сама не подумала? Викликати таксі або зловити на вулиці? А, нехай, була не була, по ходу справи розберемося.

     — Спіймаємо попутку.

       Кмітливість Жеки не підвела: ми тільки вийшли з під'їзду, дійшли до дороги, і в мене жахливо загуділи ноги. Проте, йшла з гордо піднятою головою й намагалася не показувати, як насправді хочеться зняти незручне взуття і видихнути від полегшення.

       Час на наручному годиннику мене зовсім не порадував. Якщо протягом п'яти хвилин ми не сядемо в автівку, буде біда. Я знала, що всі друзі мого Богдана такі ж пунктуальні і не люблять чекати. Боже, часом мені здавалося, що цих менеджерів середньої ланки виростили на одній фермі! На фермі: «Менеджер середньої ланки. Добірний. Елітний».

       Хоча я і знайома майже з кожним з них (як не як, в одному офісі працюємо), але саме сьогодні Богдан захотів представити мене як свою дівчину. Яка ж це маячня!

     — Юль, все повинно бути чітко розставлено на свої місця. Я не хочу, щоб інші в офісі думали ніби ти все ще самотня, —   згадалися мені його нещодавні слова.

       Як на зло, жодна машина не зупинялася, як би я не «голосувала».

     — Та ну що ж таке, —   обурилася, коли проїхала чергова машина з шашечками.

Їм що, грошей не потрібно зовсім? Намагалася не нервувати завчасно: подумаєш, затримаюся на п'ять-десять... ну, добре, на півгодинки, адже не критично? Зітхнувши, знову витягнула руку і, о диво, перед нами загальмувало коричневе «вольво».

     — Сідайте, —   крикнув водій з-під ледь опущеного скла.

       Навіть не роздумуючи, я схопила сина за руку, і ми шмигнули на заднє сидіння. Ще ця спідниця так невчасно задралася, довелося в поспіху поправляти її, як раптово почула:

     — Куди їдемо? —   ввічливо запитав водій.

     — Ресторан «Батист», —   відповіла йому, не піднімаючи погляду.

       Авто поволі рушило. Я, нарешті, змогла спокійно сісти і відразу подивилася на годинник. За п'ять хвилин третя. Уф-ф. Все одно спізнилися, за час, що залишився, мене зараз навіть водій з фільму «Таксі» не довезе. От не знаю, звичка у мене, чи що, така з самого дитинства. Скільки зі мною мама боролася, страшно згадати.

     — Вам не дме? Може зачинити вікно? – голос у водія був такий тягучий і приємний, немов оксамит. 

       Так торкнула турбота, що мимоволі я посміхнулася. Тим не менш, ми натрапили на хорошого чоловіка.

     — Ні, все норма... —   запнулася, але абияк видавила з себе залишок фрази, неввічливо замовкати на півслові, —   нормально.

       Здається, серце від страху закалатало швидко-швидко.

       Мороз пішов по спині, я міцно притиснула до себе Женю і ледь не чортихнулася вголос. Краще б я відразу подивилася на водія, тоді б і не сіла в цю машину! Але не вистрибувати ж прямо на ходу? Навіть запізнення перестало турбувати в цю хвилину.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше