По ту сторону шибки

Шибка №1

м.Рівне, вул. Ж.Кюрі

Залізні дверцята, проводки, кнопки, важелі – усе плило перед очима, майоріло, зливалося в одну сіру невиразну масу, поки молодий лікар-онколог виціловував руки пацієнтці обласного онкологічного диспансеру Тетяні Іванівні К. Свій діагноз вчителька фізики дізналася випадково, під час планового обстеження, вона завше була хворобливою, нині ж тіло підвело її остаточно… І почалася вервиця з білих халатів, медичних карток і лікарських рук. Руки Миколи Петровича були завжди теплими і по особливому дбайливими, а в очах читалася не тільки суха медична допитливість.

 

Після чергового «Як сьогодні ваше самопочуття?» Тетяна Іванівна усіма своїми хворими нутрощами відчула бажання, яке роками ховала за стосами шкільних зошитів. «Між нами прірва з різниці у десяток років та злощасного діагнозу» - зводила нанівець свої фантазії жінка. Але, опісля «Все у вас буде гаразд», незчулася, як опинилася в обіймах молодого лікаря.

 

Щоразу при зустрічі Тетяна Іванівна бідкалася і страхалася бути викритою та впізнаною.

 

- А якщо нас тут, хтось побачить? – вкотре запитала вона.

- Ну, що ти, сюди днями ніхто не потикається. Це ж «щитова». Якщо є перебій з електрикою сюди приходить наш Степан Васильович, а так він цілими днями куняє на прохідній біля завгоспа.

 

Тетяна Іванівна насупивши брови слухала Миколу Петровича, нервово перебираючи комірець його накрохмаленого халата. Останні його слова пролетіли повз її увагу: новий напад докорів та сумнівів заполонив усю її свідомість. Блідою, худющою рукою вона відсторонила заповзятого лікаря, який все бубонів, що у них все буде добре і зовсім скоро вона одужає, обов’язково одужає…

 

-Послухай, ти можеш мені казати, що я гарна, можеш казати як тобі добре біля мене, але давай ми говоритимемо про сьогодні, нічого не хочу чути про завтра.

-Добре не про завтра, про понеділок. А це через два дні. В понеділок ми зустрінемося!

-До понеділка, ще треба дожити.

-Не кажи, не кажи так ніколи. Чуєш мене? У тебе позитивна динаміка. І зрештою у нас же найкраща медицина у світі!

 

Чи не вперше вона помітила, сліди паніки на обличчі свого коханця.

 

-Звісно, найкраща – тихо прошепотіла вона йому на вушко, зануривши пальці у його густу шевелюру.

 

У понеділок він увірвався до приміщення щитової з оберемком піонів, які похапцем нарвав у сусідському дворі. Став біля невеличкого вікна зазираючи за шибку шукаючи поглядом свою Тетяну.

 

За спиною прорипіли двері.

«Як це вона пройшла, що я і не помітив».

Обернувся і побачив у порозі Степана Івановича. Молодий лікар знітився і невміло заховав букет квітів за спиною.

 

-Доброго дня. Ви чого тут?

-Доброго, то мені вас пане лікарю треба запитати. Та щось перебій у правому крилі з електрикою.

Степан Іванович став копирсатися у одній із залізних шафок не припиняючи при цьому гомоніти.

-Важкі ці вихідні кажуть були. Троє у критичному стані. Одна померла. Вчителька, фізики здається. Чорнява така, знаєте? Шкода, гарна дівка була…

Залізні дверцята, проводки, кнопки, важелі – усе плило перед очима молодого лікаря…

(фото: м.Рівне, вул. Ж.Кюрі)



Віта Климович

Відредаговано: 20.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись