Подорож у засвіти

Леся не розбираючи дороги бігла сірими вулицями, що потопали у вечірніх сутінках. Пізня осінь вітала містян широкими калюжами та холодним пронизливим вітром. Проте Леся не відчувала ані вітру що змійкою заповзав під пальто, ані мокрих ніг, бо замшеві черевички раз у раз ступали у сірі провалля калюж. Вона все бігла і бігла, не дивлячись куди рухається. Обличчя заливали потоки гнівливих сліз. Перед очима стояв густий сірий туман, а в голові засіла лиш одна думка:

-«За що він так зі мною?»

***

Новий хлопець Лесі – Валерій, лиш встиг крикнути їй навздогін:

-Лесю, стій. Ти куди?

Він намагався її зупинити, змусити вислухати, та марно. Вона зникла у лабіринті кривих вулиць. Валерій кинувся шукати телефон, та не мав його при собі. Він залишив мобільний вдома на лавці біля ґанку. Хлопець чкурнув до садиби. Та коли підбіг, одразу ж почув дзвінок - телефон розривався настирливою мелодією. Він підхопив апарат що від вібрації ледь не впав з вузького сидіння та відповів. У слухавці почувся схвильований голос Лесиної кращої подруги:

- Леся в лікарні… - скоромовкою видала та.

***

Леся нічого не помічаючи бігла до пішохідного переходу. Десь здалеку до неї долинув крик:

- Лесю! Ти що з глузду з’їхала?

Дівчина не відреагувала. Вона взагалі нічого не сприймала окрім власного болю. Лиш відчула, як хтось схопив її за руку та смикнув назад. Лесю розвернуло і вона впала на вогке пожовкле листя біля асфальтової доріжки де тільки-но стояла. Голова торкнулася бордюру, удар тупого болю пробив мозок на мить повернувши її до раціонального мислення. Почувся скрегіт гальм, потім якісь крики. Та ті звуки все віддалялися та віддалялися. Дівчина втрачала свідомість.

***

Леся раптом відчула легкість у всьому тілі, її наче оповила невагомість. Вся її сутність наповнилася енергією, вона бажала рухатися, кудись бігти щось робити, та не поспішала. Дівчину здивувало, що вона не відчуває не тепла не холоду, нічого, наче у вакуумі.

Леся відкрила очі й роздивилася навкруги. Увесь простір довкола заповнювала біла імла, невагома й вогка наче густий туман. Повітря наповнювала вогкість, до вух долітав шум моря. Леся опустила голову аби роздивитися що в неї під ногами. Широка полотняна спідниця потопала в тій самій імлі. Дівчина заклякла оповита жахом.

-«Що ж воно коїться? Я що померла?» – промайнула панічна думка. Леся нервово смикнула себе за волосся, та болю не відчула.

- Усе, це кінець. – тихо промовила вона й слова потонули в білій імлі. Кілька хвилин вона оторопіло вдивлялася у марево, аж ось, зібралася з думками: - «Треба якось змиритися з таким існуванням». – сумно підвела вона невтішний підсумок: - Стоп. А от з яким я ще не зрозуміла. – замислено пробурмотіла Леся й почала вивчати свою нову форму існування. Дівчина підняла руку й спробувала роздивитися. Прозора шкіра ледь світилася у м’якому світлі, а кінцівка здалася невагомою. Леся ворухнула кистю й з пальців посипалися золоті іскри: - «Виходить я – не привид, але безтілесна. Тоді хто - я?»

Леся почала вивчати свою нову подобу. Торкнулася волосся, перекинула косу наперед - зачіска не змінилася, навіть колір залишився тим же. З цього дівчина зробила висновок, що зовнішність залишилася такою ж як була. Тоді вона почала роздивлятися свій новий одяг. На ній була довга сукня з товстого сіруватого полотна зі шнуруванням, широким рукавами та шкіряним паском.

Леся не змогла б сказати ким вона може бути у такому вигляді навіть під тортурами. Дівчина не розуміла де і чому опинилася. Останнє що пам’ятала - як вдарилася головою і відключилася.

Леся вирішила не накручувати себе, а краще з’ясувати які в неї можливості у цьому чудернацькому вимірі. Леся повертілася, а далі надумала пройтися. Вона спробувала зробити крок, та під ногою чомусь виявилася порожнеча. Тоді вона промацала простір під ногами. Результат її приголомшив – перед нею розкинулися сходи, що збігали кудись униз. Цікавість змусила її рухатися далі. Дівчина почала спускатися тими сходами «під хмари». З кожним кроком вона все більше й більше потопала у вологому тумані. Нижче, ще нижче, Леся спускалася у невідомість, імла заважала їй дивитися під ноги. Вона йшла навпомацки наче сліпа, поки її обличчя не омив густий туман.

Ще крок і Леся опинилася на величезному скляному куполі. Під прозорою поверхнею розкинувся цілий світ з океанами; морями; островами; горами й лісами. Дівчина заворожено роздивлялася створений її власною уявою світ. Тут було все як вона задумувала, кожна гірка, кожне деревце, кожен будинок і кожна річечка. Десь вдалині, плавали маленькі кораблики. Звідси вони здавалися розміром із муху.

Дослідження перервало втручання незнайомця. Тихий низький, проте мелодійний голос промовив:

- Бачу, ти любиш власне творіння.

Леся повернулася до хлопця що привернув її увагу:

-Так. Я люблю цей світ. Я вклала в нього стільки сил… - відповіла вона вдивляючись в гарненьке обличчя незнайомця: - А ти взагалі хто? – перестрибнула вона на іншу тему.

- Я – муз. – посміхнувся хлопець: - Покровитель жіночої творчості.

- А чому один? – іронічно зазначила Леся.

- Бо у вас зазвичай стільки енергії що й допомагати не треба. Самі все робите. Я тільки направляю.

- То від мене ти чого хочеш? – нашорошено запитала я.

- Нічого складного, не нервуй. – він розвернувся і вказав рукою на розміщений в стороні кришталевий шаховий стіл і такий самий стілець.

- То я маю з тобою зіграти? – вже нічому не дивуючись запитала Леся.

- Навіщо? Тобі треба вирішити цю партію аби знайти вихід із того глухого кута куди ти завела персонажів.