Пролог

— Тобто, — повільно та зосереджено вимовляє Макс, — ти хочеш, щоб я поцілував її?

— Так, — маленька пустунка по-діловому складає ручки на грудях і примхливо смикає носиком. — По-справжньому. Не просто цом-цом у щічку, а як тато цілує маму, коли вони не у сварці.

— Машенько, — розгублено бурмочу я, не знаючи, як відмовити дитину від її витівки.

А ще молюся, щоб Макс не повернувся зараз у мій бік. Якщо він побачить, як у мене горять щоки, то це буде катастрофа.

— Може, ми відкладемо цю частину гри на потім? Не думаю, що твій тато цілував маму, відразу як ти народилася.

— Цілував! — дівчинка вперто надує пухкі щічки. — Він мені це розповідав. Як тільки я народилася, то він одразу маму й поцілував. І до цього він її цілував. Інакше як би я народилася?

Залізна логіка. Тільки як пояснити чотирирічній дитині, що гра — це одне, а реальний поцілунок — зовсім інше.

Тим більше із цим чоловіком.

Я й так не знаю, куди очі подіти, коли він заходить до кімнати. Як дурепа починаю заїкатися у відповідь на банальне «добрий ранок». А варто Максу випадково доторкнутися до мене, дихання перехоплює так, що, здається, весь світ перевертається.

Але я, на відміну від дитини, чудово розумію, що мені до Макса як землі до неба.

Хто я? Лише рядовий дизайнер, проєктант, художник-невдаха.

А він…

Ех, Єлько, дурепа ти, та й годі. Мало обпалювалася? Забудь, не по тобі цей чоловік.

— Розумієш, Машко, — Макс сідає перед дівчинкою навпочіпки та бере її за руки, — якщо ти хочеш, щоб поцілунок був по-справжньому, то й все інше має бути по-справжньому. Ну там, квіти, цукерки, побачення…

— Ти маєш рацію, — мала хмуриться і задумливо закушує губку. І в ту ж мить дуже серйозно продовжує: — Будемо все робити по-справжньому.

Що? Яке по-справжньому? Та вони обоє збожеволіли!