****

Вулицею шумно, зі скавчанням протягся тролейбус номер сім. Вичавив зі свого біло-блакитного тулуба продавчинь із пустими сумками, та господинь запруджених торбами, наче верблюди у каравані. Зімлілий, змучений натовп ліниво розтікався у різні боки.

Буденне видовисько викликало у мене якусь огиду. Брудні, втомлені жінки, полуденна спека, розхитаний тролейбус. Особливо жінки. Мали б бути такими ніжними, чарівливими, чистими та впевненими. Могли б надихати, створювати, змінювати життя та долі; але замість того тягнуть тяжкі торби зі сморідною ковбасою та чорною картоплею. Де ж ваші чоловіки, які обіцяли бути поруч, захищати та кохати завжди?

Сонце пекло плечі. Я йшов на балкон курити, але у такій пожежі – не хотілося. Ще й ці жінки… Коли вони стали такі негарні? Як і кому дозволили зробити себе такими?

Я б міг сказати, що ненавиджу недільні полудні, особливо влітку. Проте, декілька років тому, з такого забитого тролейбуса, з натовпу продавчинь та кухарок до мене вийшла вона. Тонка та світла, з коротким волоссям та ненафарбованими віями. Несла у руках якийсь згорток з крафтового паперу. Наче великий, згорнутий конверт.

Вона зняла сонячні окуляри, та, на якусь мить, затрималася на мені. Чи то мені так просто хотілося? Я подумав, як би добре було, мати її поруч із собою. За подругу, чи за коханку, все одно. Що, коли б вона зараз зайшла до мене у квартиру?

Варто сказати, що, я персона доволі романтична – я автор. Пишу статті для видань та інколи друкую свої оповідання у невеликих журналах. Тому, все що я собі тут нафантазував – цілком у моєму характері. Так бувало час від часу. Тоді, схопившись за намріяний сюжет, я сідав писати нову новелу, або не сідав, перегорівши у думках, чи то не знайшовши за що чіплятися словам.

Але це було інакше. Ту дівчину, здалося, я знаю усе життя, проте, не надто близько. На кшталт того хлопця, що кожного ранку сідає зі мною в один тролейбус, чи ту жінку з тонкими бровами, що купляє хліб, вино та котячий корм у маркеті біля будинку кожної п’ятниці.

Було у ній щось від дитячого захоплення цирковими акробатками та гарними дівчатами старшого брата. Щось від книжкового образу, зліпленого з чужих слів та власних вражень.

Я знічено повернувся до квартири. Дістав олівець та папір, аби накидати декілька рядків, але відчув фізичне вернення від писанини.

Раптом, на усю квартиру, розбиваючи ліниву тишу, як віконне скло, затріщав дверний дзвінок. Він у мене надзвичайно гучний та неприємний. Усякий раз, коли чую ті страшні звуки, планую його знищити.

Я кинувся до дверей, перечіпляючись через розкидані речі, купи паперу, якісь непевні сувеніри, книжки, одяг та відкритий ноутбук.

Добре, що у мене немає кішки. Перечепився б ще через неї, зробив би їй неприємність.

Невже це вона, та секундна намріяна дівчина?

Але, за дверима стояла молода кур’єрка. Якогось біса, вона працювала у неділю, тому вигляд мала змарнілий, а очі - злі. Дівчина простягнула мені великий коричневий конверт, зовсім як у тієї німфи за вікном. Я посміхнувся. Не вона прийшла, але «її» конверт все ж таки у мене.

У пакунку був примірник журналу з моїм оповіданням. Місцеве, поганеньке видання, яке читають тільки ті, хто там публікується. Я прогорнув кілька сторінок, і сів читати. Завжди перечитую свої твори у друкованому вигляді, дихаю типографськими фарбами, надихуюся та надихаюся. Мені кожного разу здається, що саме зараз я тримаю власну останню публікацію. Не те щоб я збирався помирати, просто боюся, що більше до друку мене не приймуть. Я відчуваю, як починаю списуватися. Питання у тому, коли це відчують інші.

Але, у двері знову задзвонили. До мене не часто ходять гості, до того ж для друзів – рано, у справі - пізно… Можливо, кур’єрка щось забула?

Я відчинив двері, і мені забрало мову від здивування.

Вона стояла на порозі, така світла, легка і гарна. Конверт виглядав з сумки. Її витягнуте, іконописне обличчя дивилося на мене знизу вгору. Якось впевнено, та розгублено одночасно.

• Я схоже помилилася. – Сказала через хвилю мовчання.
• Дивлячись кого ви шукаєте. У будьякому випадку – заходьте. – І вона увійшла. У квартиру до чоловіка, якого бачила перший раз у житті, без остраху, так, наче ми у французькому фільмі. А я впустив до своєї квартири незнайому жінку, з хтозна якими намірами та думками.
• Тож, кого ви шукаєте?
• Чесно? Ви здивуєтесь. – Вона скинула балетки та поклала на підлогу сумку.
• Я – письменник, мене не так легко здивувати. Доречи, Філіп.

Мені стало трохи соромно за таку самовдоволену фразу, який я на біса письменник? Хвилину назад сумнівався у доречності своєї писанини, а тут вже записався у письменники.

Але вона навіть не здивувалася.

• Я так і подумала, знаєте, ви схожі на письменника, і живете як письменник. Я вас помітила на балконі. Пробачте, зазвичай я не займаюся шпіонажем.
• Тож ви зайшли до мене тільки тому, що помітили з вулиці?

Не можу сказати, що я дуже здивувався, я ж теж помітив її з балкону. До того ж, сама її поява тут, у мене вдома, була достатнім приводом до здивування. Та й, власне це я подумки запросив її до себе. Що ж дивного у тому, що ця дівчина сидить поруч, у світлій просторій сорочці та у легких стрітчастих штанях, з ненафарбованими віями та по-хлоп’ячому коротким волоссям?

Я пропонував їй чай та каву, вона відмовлялась. Випила склянку води, та сказала, що їй час. Я не став її затримувати, чомусь був певен, ми ще зустрінемося.

Вона прийшла наступної неділі.

Опісля було багато днів разом, вона приїздила на забитому тролейбусі, дзвонила у двері, скидала взуття та клала на підлогу сумку. Вона бувала лише по неділях, приходила у полудень і ніколи не казала, що буде наступного тижня. Могла посидіти у мене годину, а могла провести ніч, і зникнути рано вранці, залишивши свої сигарети та запах парфумів. Я привчив себе просиджувати неділі вдома. Часом, майже не виходячи з балкону, бо боявся, якщо не помітить мене з вулиці – не прийде.