Поміж мертвим і живим

Розділ 1

1.1.

     

      Сліз не було. Слів не було і думок не було також. Було тільки горе – всеосяжне, сіре і тягуче.

    Гнат дивився прямо перед собою зором, який нічого не бачив.

    Над маленькою могилкою, що з’явилася сьогодні під кущем калини за селом, стояли три найславніші воїни місцевого полку – Гнат, Остап і Біломир. А біля самої могилки, на землі, сиділа пригнічена горем дружина Гната – Власта. Остап спочатку хотів допомогти їй піднятися, але вона відмахнулася від нього і зараз поклала руку на землю на могилці та, заливаючись сльозами, ворушила губами, щось тихо промовляючи про себе.

    – Гнат, – позвав Біломир. – Треба йти...

    Гнат перевів на нього погляд. Обличчя було здивованим та розгубленим. Наче він не розумів, чому його побратими тут.

    Чи таким його обличчя було всього два дні тому? Тоді з нього не сходила посмішка. Все йому було ні до чого. Від його жартів усі навколо животи надривали. І в бій він ішов з посмішкою. Неперевершений бієць із шаблею, з нею він танцював, а не бився, і від цього веселого, але смертельного, танку не було жодного шансу на порятунок в того, хто стояв на його шляху.

    Так було всього лише два дні тому, коли воїни з перемогою поверталися додому після півторарічного походу. Гнат все не міг дочекатися, коли обійме дружину і пригорне до себе своє сонечко, семирічну донечку Ясну. Та Ясенька не дочекалася батька всього півдоби.

    Біломир, найрозважливіший серед них, відразу насторожився, коли вони заїхали в село, бо люди поступалися перед ними і намагалися сховати зніяковілий погляд. Гнат цього не помічав, його серце було переповнене радісним очікуванням зустрічі з коханою і донькою.

    Гнат попрощався з побратимами біля свого двору і Остап вже хотів  їхати далі, але Біломир його притримав… І не помилився – страшний, роздираючий душу, крик горя і відчаю пролунав з хати майже відразу...

   Ясенька померла. Померла увечері перед поверненням батька, від важкої невідомої хвороби, що з’їла її за три дні.

   Власта ніяк не відреагувала ні на повернення чоловіка, ні на те, що до хати зайшли Біломир з Остапом. Вона розчісувала волосся своєї донечки і розмовляла з нею, хоча та вже нічого й не чула. Гнат стояв перед ними на колінах, схопившись за голову і його весела посмішка навіки зникла з обличчя.

    Сьогодні Ясну поховали. Поховали за селом, бо вона не була хрещеною. Так сталося, що вона народилася ще до того, як Гнат і Власта, обидва круглі сироти, одружилися. Коли вони збиралися це зробити, знову почалася війна і Гнат пішов у похід, а коли повернувся, маленька Ясенька була вже у Власти на руках. Отець Єратій, місцевий священник, відмовився хрестити позашлюбне дитя. Волелюбний і веселий Гнат придавав цьому мало значення. Власта ж, хоч і була хрещеною, подумки в молитвах більше зверталася до Сонця й Вітру, ніж до Христа. Селяни до цього ставилися двояко: засуджували, але, при цьому, Гната та Власту, гарних та розумних, поважали. Чоловік був неперевершеним воїном, а дружина, як ніхто, вміла шити гарний одяг. До того ж, усі знали, що до їхнього будинку особисто навідувався сам пан полковник після одного із чергових походів.

     Та коли сталася біда, люди разом відвернулися від подружжя. І хто знає, що їх більше налякало, чи те, що Ясна не хрещена, чи та невідома хвороба, від якої вона померла. Поруч залишились тільки Біломир і Остап, як завжди – пліч-о-пліч.

    – Досить Гнат, треба йти, – повторив Біломир та той не ворухнувся.

   Біломир присів біля його дружини.

    – Власта, – покликав він. – Піднімайся...

   Та також ніяк не відреагувала.

   Біломир поклав їй руку на плече.

   – Власта, подивись на мене.

  Та довго не відривала погляду від своїх рук на могилці, та згодом таки підняла голову і подивилася в темні очі Біломира.

   – Піднімайся, Власта, потрібно йти.

   Вона не хтіла. Та мало хто міг встояти перед “проханням”  відуна-Біломира. Його вдача була прямо протилежною Гнатовій. Той вривався у стрій ворога  веселим танком зі своєю шаблею, вигуками та жартами, Біломир же входив темною хмарою, такою ж смертельною, як і шаблі Гната. Він однаково володів усіма видами зброї, та основною його зброєю було зовсім інше, дещо недоступне звичайним людям. Ухлійн аюлтай – так звали його вороги – «ходяча смерть». Про нього вже почали зароджуватись легенди, казали – горе тому, хто поглядом зустрінеться з ним в бою, наче він спочатку крав душу, а потім вже вбивав тіло. В селі Біломира боялися і обходили стороною, що його, власне, більше, ніж влаштовувало. Спілкувався він тільки з Гнатом і Остапом (принаймні, із людей ).

    Остап був надзвичайно дужим. Остап – залізний кулак. Ковалі свого часу зробили для нього високі, до ліктя, безпалі шкіряні рукавиці, оббиті залізними кругляками і чимало ворогів полягло не від його сокири, з якою він зазвичай ходив у бій замість шаблі, бо та була занадто легкою для нього,  а від удару в лоб того, оббитого залізом, кулака.

   Власта не могла відвести погляд від очей Біломира, але й не відривала рук від могилки.

   Біломир поставив її на ноги примусово. І примусово підштовхнув до неї Гната.




Поскаржитись