Попутниця

І

 

Бувають дні, які краще було би пропустити. Викреслити з календаря, з памяті, викинути нафіг зі свого життя. Дні, яких, на щастя мало і які я намагаюсь не памятати уже через тиждень. Буває ж таке, коли весь негатив припадає на один єдиний день. Якби ж можна було його не проживати.
"У меня нармальна всьо! Чьо там каму нє нравіца? А?!" – почулося з телефону о першій ночі.
Хворі діти. Хворі, малі і дурні. З суїцидальними погрозами, з нетверезими голосами у моєму сонному мобільному. Дєня усе ніяк не заспокоїться.
- Я щось про тебе знаю. Ні! Я все про тебе знаю.
- Та я ж нічого не приховую.
- А я всеодно знаю. І те, яка ти зіпсована, і яка ти неприкаяна, і все-все про тебе з наю. Я ж знаю тебе, як ніхто.
- Ти можеш прочитати про мене в Інтернеті і знати про мене все.
- Ні. Я знаю про тебе все не з нету. Я знаю це інтуїтивно.
- Хуйня це все, Дєнь. Іди спати.
- Думай, що хочеш. А я піду стрибати з сьомого поверху.
- Валяй. – відрізаю я і кладу трубку.

Коли я перестала хвилюватися через його обіцянки покінчити з собою? Вперше, я мало не збожеволіла. Уже викликала собі таксі, щоб їхати у місто рятувати того, хто цілковито залежав від мене. Я була певна у тій залежності на всі сто. Ми ще були одружені і я була у батьків. Не могла бути поруч. Зрадниця. Брехуха. Розбила серце і поламала життя. Його страждання були моїми, його сльози обпікали мене кислотою, його очі пропалювали у мені дірки. І я каялась, стоячи на колінах перед ним, стоячи на колінах у церкві, я обіцяла більше ніколи і відчувала, як ворушиться у нутрі холодним клубком зміїна ненависть. Чому мушу класти себе на вівтар твого спокою? Чому мушу віддати себе тобі і нічого не мати натомість? А, так-так… провина. Моя неосяжна і бездонна провина перед тобою, таким чистим і люблячим, таким вірним і гарним, що ніхто із друзів чи знайомих не може второпати як таке могло статися, що я йду від тебе.

Він сказав тоді,що наковтався таблеток. Я підняла на ноги геть усіх, до кого змогла дотелефонуватися. І усі побігли рятувати Дєню. Рятувати п’яного, як чіп Дєню, котрий лежав, скрутившись калачиком посеред ліжка і наших фотографій, і плакав. Він просив, погрожував і запевняв. А тоді, кидався до мого телефону, аби прочитати вхідну смс чи подивитись, хто дзвонить. Трішки раніше, перед тим, як усе це почалося, я поміняла імена усіх моїх друзів та знайомих чоловічої статі на дівочі. Тож, мені завше телефонувала якась Катя Робота, або Лєна Манікюр. І він ніколи не знав усієї правди. Допоки, не прочесав увесь комп’ютер і не знайшов хитро захований та незрозуміло названий файл.

Він читав мою любовну історію кілька днів. І кілька днів не виказував жодних емоцій. А коли закінчив, сів переді мною і сказав, що тепер усе знає. Збрехав, звісно. Не все. А лиш те, що було у файлі, дбайливо збереженому мною на пам'ять.

І те, що тривало півтора роки, нарешті, неначе гнійний нарив вийшло назовні. Це був кінець нашої історії. Це розуміла я і розумів він. Проте, ми були надто юні для того, аби вирішувати проблеми по-дорослому. Тож, вирішували, як уміли – катуючи і вбиваючи одне одного день за днем. Аж доки мені не увірвався терпець.

Мені не звикати до осуду. До косих поглядів і пліток. То моя одвічна ноша, яка давно перестала бути тяжкою. Я несу її, наче стяг і уже не знаю, як без цього житиме моє розбещене чужою увагою его. Мені лестять усі ці речі, хай навіть, кинуті мені у спину з ненавистю. Я люблю їх, бо вони ознака мого існування. Мого бурхливого і цікавого життя, до котрим багатьом зась.

Знову дзвінок. Вимикаю телефон і виходжу на балкон. Вдивляюсь у панораму нічого міста, шукаючи його вікно на сьомому поверсі у будинку навпроти. Чорт… не видко нічого. Будинок стоїть за стадіоном і нас відділяють якихось триста чи чотириста метрів. Та я не можу розгледіти анічогісінько. Ну і хрін з тобою. Все одно, нічого собі не заподієш.

Ми розлучилися через деякий час. Усі знайомі казали, що я пішла до іншого. А я просто йшла від Дениса. Той, інший винайняв мені квартиру, у котрій я зробила легкий косметичний ремонт, але ще не могла дихати на повні груди. Щось тисло всередині, щось мучило і не давало спати. В очах мого наче коханого я бачила таку дитячу розгубленість, таку приреченість, що було і смішно і спокійно водночас. Усе йде так, як мусить бути. І ти зовсім скоро зникнеш із мого життя, бо роль, яку ти мав зіграти – зіграна і функція твоя на тому має закінчитися.

- Що ти такий розгублений, Сергію? Ось вона я. Твоя. Чи не цього хотів так довго?

- Так… Все добре. Я щасливий. Мабуть.

- Мабуть?

- Просто, така нова для мене роль. Не треба ховатися. Не звично трішки. Але, все ок.

Ох, ці малі хлопчики. Не готові до здійснення свої мрій, смішні і боязкі.

Ми розійшлися за два місяці і бачилися усього раз. Це було так спокійно і правильно, так очікувано, що майже не викликало емоцій і зовсім не викликало жалю.

Та у грудях все одно тисло.

Дєня зявлявся на горизонті постійно. Ми довго розмовляли по телефону, ми зустрічались. І щоразу я почувалася кінченим лайном. Тоскне і неприємне відчуття, чесно зізнаюся. Він так страждав і мучився. А я мала нахабність не різати собі вени і не ковтати таблетки. Влаштувалась на роботу офіціанткою і самостійно платила за житло. Переназвала усіх своїх друзів їхніми справжніми іменами і зняла пароль з телефону.  Мені починало подобатися моє нове життя.

Я карала себе. Відкидала усіх залицяльників, не ходила на побачення, не мала сексу. Я знала, що не заслуговую на таке, поки він у такому стані. Поки провина моя не спокутана. Я їздила у Почаїв і ходила у церкви, та того вочевидь, було не досить. І усі мої гріхи лишалися зі мною. Вони поставали переді мною щоразу, як звучав рінг-тон мого мобільного, щоразу, як я бачила ті сіро-сині очі і чула той стомлений і зламаний відчаєм голос. Він пахнув цигарками і мав неохайний вигляд.



Єва Єндрик

Відредаговано: 24.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись