Потяг і перон

Потяг і перон

Дівчина, що вперше залишилась на самоті

 

Ми стояли на пероні, хвилювались, відводили погляди, сумували. І раптом – я одна. Чекаю, доки поїзд від`їде, а натомість за спиною з шаленим гуркотом проноситься вантажний поїзд. Здавалось, то гуркотіли всі мої спогади разом з надіями на майбутнє, розривались і змішувались, а потім знову рвались. Не варто було перевіряти його телефон. Було боляче. Настала тиша і я знову чекала, доки поїзд від`їде. І він від`їхав.

Ще 5 хвилин тому тут була купа людей, які чогось хотіли, про щось розмовляли, за щось парились, а тепер поїзд від`їхав. Ще хвилину тому мені було чого чекати, я чекала, доки поїзд від`їде, а тепер він від`їхав. Пустка.

Таке вже колись було. То я чекала, то від`їжджала. Жила колись, чогось хотіла, про щось розмовляла, за щось парилась. І тепер живу, тільки якось зовсім інакше. Все змінилось. Яка різниця що там колись було? Колись і динозаври були, і добро було, і зло, і любов була. І зараз це є, ну, крім динозаврів. Хоча й вони є, але в іншій подобі, в людській. Тож яка різниця що там колись було, якщо воно все одно є, але в іншій, в людській подобі? Ой, ні, щось мене занесло. Я думаю про все, окрім того, що мене дійсно хвилює. Не варто було перевіряти його телефон. Мені страшно.

Чорт, я дійсно тут одна. Чи цей перон ще досі реальний, чи це вже моя уява? Ні, не уява, є люди. А я все рівно одна зі своїми думками. Я жалюгідна. Не можу змиритися з тим, що уже сталося. Не можу з цим розпрощатися.

І я плакала. Плакала, як ото плачуть маленькі діти, коли хочуть до мами.

А потім попрощалась. І залишила все минуле на тому пероні. На своєму уявному пероні пам`яті.

 

 

 

Хлопець, що залишив дівчину на самоті

 

Потяг. Нарешті, я знайшов своє місце. Аморфний натовп людей, що хочуть якомога швидше зайняти ліжка і заснути, доводить, що всі люди однакові. Хоча ні, є компанії, які заважають спати своїми п`яними посиденьками. Але то нічого, я це розумію. Хотів би і я мати таку компанію, з якою б міг порушувати правила поїздки потягом.

Я залишив її там і скоро буду вже зовсім далеко від місця розлуки. Руки тремтять, дихати важко. Все нормально, значить я живий. Як же печуть очі. Хотів би я зараз опинитися поруч з нею, обійняти, поцілувати. Проте це б нічого не змінило, однаково доведеться поїхати, покинути. Ну от, вікно запітніло і тепер я не можу побачити останніх вогнів мого міста. Якби очі не пекли, то роздивився б щось, а так. Ні, це знущання? Ніяких сліз.

Я вибіг до туалету, замкнувся. Спокійно, чуваче, ти сильний. Ти це переживеш! Але я знав, що не переживу. Навіщо себе обманювати? Можна обдурити оточуючих, але не себе. З собою треба бути чесним. Тому, якщо на чистоту, я люблю її. Вона мене. Але… Поїзд гойднувся так, що я вдарився головою об дзеркало. Хах, хитра спроба долі дати мені стусана.

Але я їду до іншої. Покидаю кохану на самоті і повертаюсь до колишньої. Стоп, коли я встиг все вирішити? Повертаюсь, серйозно? Я тварюка. Ну і нехай.

Все ж, так хочеться опинитися на тому пероні з колишньою чи то пак з майбутньою теперішньою. І водночас повернутися до коханої, показати свої гнилі нутрощі на пероні того, мого міста.

 

 

 

Ні се, ні те, ні "кукуріку"

 

- Чи є щось гарне в слимаках?

- Фу, Марусь, в нас же романтична вечеря. Давай поговоримо про щось приємніше.

- Тоді сам тему придумуй. Я гадала, у нас невимушена розмова, обурилася дівчина.

- Це пюре викликало такі асоціації? Ти на це натякаєш? Я, між іншим, довго прововтузився з їжею.

- О Господи. Заспокойся, будь ласка. Треба розслабитись, не хочу сваритись.

- Що ми робимо? Навіщо ці спроби врятувати все? За останні кілька тижнів нічого не вийшло. Може досить цирку? – хлопець несподівано замовк. Він говорив так емоційно і бурхливо, що сам злякався змісту слів.

- Що? Тобто, після всього ти пропонуєш розійтися?

- Я цього не казав. – Хлопець вже жалкував і про сказане, і про зроблене. «Даремно переїхав. Даремно я покинув своє місто. І свою кохану, чи як тепер її називати?»

Вечеря закінчилась, як і їх короткі стосунки. Хоча, якщо судити з огляду на те, скільки і як вони спілкувались, не такі то вже й короткі стосунки були. Вони зустрічались в універі два роки, а після навчання Маруся переїхала назад додому. Він ще кілька разів заїжджав до неї, але відстань стала заважким випробуванням для їх почуттів. Хлопцеві знадобилось багато часу, щоб її забути. І ось, нарешті, він знайшов собі ідеальну прекрасну дівчину, закохав її в себе всіма законними і не дуже шляхами. Щастя було майже у кишені. Доки не написала Маруся.

«Привіт! Ти як?». І наступним повідомленням: «Я скучила».

Оце Марусине «я скучила» залізло всередину, почало виїдати усі почуття до уже майже нареченої, заодно, повертаючи ті давні, штучно забуті. Їм знадобилось півроку неперіодично хаотичної переписки, щоб зважитись на відчайдушний крок. Щоб хлопець зміг переїхати до Марусі і почати все спочатку. Або, правильніше сказати, зміг втекти від теперішнього у спогади. Хто ж знав, що час настільки все змінив? На жаль, пам`ять оманлива, а потяг – це не машина часу. Хлопець наївно усе проґавив.



Infen Rivz

Відредаговано: 14.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись