Поверхом вище

Поверхом вище

Поверхом вище

(містично-депресивна комедія)

 

   Рухатись вгору східцями було дуже важко! Гіпс, накладений на всю ліву ногу аж до основи стегна, сильно заважав моєму пересуванню. А надто діставав свербіж під тим гіпсом, змушуючи часто зупинятися та засовувати давно обожнюваний мною металевий дріт, і виконувати майже звичні фракційні рухи, що, як і аналогічні інтимного характеру, приносили задоволення.

   Мені потрібно було піднятися на шостий поверх. Ненавиджу підніматись сходами: я огрядний, і це завжди викликає в мене задишку; ненавиджу будівлі в яких, з підозріло-змовницькою постійністю, біля шахти ліфту висить остогидла табличка «Ліфт не працює»; ненавиджу будівлі, в яких, як у мурашнику, зібрано тисячі різноманітних маленьких фірм, що надають корисні, «ну конче, життєво необхідні», на їх думку, послуги. Ще ненавиджу, коли мені таки доводиться звертатися за їхніми послугами.

   Але трапляється, що всі способи випробувані і ти з останньою надією приходиш в цей «храм чесноти» та благально звертаєшся до якогось пузатого клерка за допомогою. А ще дратує, коли він кожного разу, в найбільш недоречний момент намагається вставити фразу про те «яку важливу роботу ми робимо» і особливо підкреслено «ми служимо задля таких як Ви». Кожного разу подумки хочеться продовжити «лише за такі гроші як у Вас». Ненавиджу, коли вони так роблять. Ненавиджу пісочний годинник, який вони навмисно використовують для відліку свого «дорогоцінного» часу, і що цей час вони «майже задарма» витрачають на вислуховування наших жалюгідних, приземлених проблем. Саме вислуховування, тому що зазвичай будь-яких дієвих порад не надходить, а уся допомога зводиться до прагматичного «поплач, раптом попустить».

   Напевно ж, ви бачили такі будинки. Один із них знаходиться в місті Херсоні – місті, що «невер сліп» (як останнього часу і я) - на перехресті мальовничих вулиць, прогулянкової Ушакова та жвавої Театральної. Поруч - чудовий міський парк та багато історичних будівель, в які ця, м’яко кажучи, недолуга конструкція мало вписувалась своїм зовнішнім виглядом. Здається, «мешканці» цієї «цитаделі зла» ніколи не бачили світу навколо, так як всі вікна було забарикадовано різноманітними банерами та рекламними постерами, хаотично, не дотримуючись ні розмірів, ні кольорової гами, натиканими по всьому фасаду. «Будинок профспілок» - великими літерами було написано на фронтоні, але чи є там хоч одна профспілка, для мене до сьогодні лишається загадкою.

   Ну ось, четвертий поверх позаду! Я потер праву ногу, яка трохи затерпла, бо все навантаження було на ній. А по лівій нозі я вдарив кулаком, і боляче  від цього стало тільки кулаку. Ох вже цей гіпсо-обладунок! Ненавиджу, коли щось зламане на тілі. Нога під гіпсом занила таким дратуючим болем, ніби з внутрішньої сторони кістки шлях назовні прогризає собі терміт, причому зуби в нього не найгостріші і він то гризне, то поцілує. Хочеться почухати не ногу, а саму кістку, а ще треба трішки перевести подих.

   Але дихати на повні легені було дуже тяжко ще й тому, що два ребра з лівої сторони теж було зламано. Взагалі, за результатами нещодавньої ДТП, в якій я приймав безпосередню участь в якості пішохода, на додачу до переломів я став «щасливим» володарем наступних пам’ятних призів: вивихнута кисть правої руки, що жорстким рухом хірурга була вправлена на місце; подряпана від зустрічі з лобовим склом половина обличчя (шрамів не залишиться, але все одно неприємно); вибитий зуб, точніше я сам його розхитав, так би мовити, одним пальцем та сплюнув. Передній зуб! Тепер моя посмішка зі стиснутими губами стала більш загадковою, ніж усім відома за творінням Да Вінчі. Щоправда причин для посмішок у мене було мало.

   Ненавиджу, коли щось вивихнуте! Ненавиджу, коли щось подряпане!! Ненавиджу, коли весь час кінчиком язика намагаєшся намацати те місце, де нещодавно був, як виявляється, твій улюблений зуб!

   На сходовій клітині променіло дуже біле, дуже яскраве денне світло. Таке, що я примружив очі і, тримаючись за поручні, продовжив свій підйом. Мені нестерпно хотілось спати, а це світло тільки різало мою свідомість, користуючись тим, що повіки такі тонкі. Три дні тому я випив дві пачки снодійного і мені дуже хотілось спати. Усі ці три дні і ночі! І зараз! І це світло не стало б перешкодою, але моє тіло завзято опиралося та не засинало, усе більше дратуючись. Дві пачки снодійного – смертельна доза!? Я знаю.

   Ненавиджу! Що саме зараз - не знаю, але це неважливо. Напевно, просто формується ще одна шкідлива звичка.

   Вкотре зупинившись, я відчув подвійне задоволення: почухав під гіпсом та нарешті дістався такого бажаного шостого поверху. З напівзакритими очима та на «автоматі» я було не пройшов далі вгору. Але ось він, коридор, в якому є потрібні двері, за якими є потрібна кімната, а в кімнаті потрібна людина, яка щось знає. Ну хоч би щось! Тому що я, з двома своїми вищими освітами, спробував все що знав, та вихід зі своєї ситуації так і не зміг знайти.

   Двері в коридор були скляні, а одразу за ними, зліва, знаходився робочий стіл з табличкою «Реєстратура». Приємно, зазвичай сервісу менше. За столом, склавши тоненькі ніжки одна на одну та захоплено фарбуючи свої нігті, дуже довгі нігті, сиділо миле жіноче створіння. Гарна дівчина. Дуже гарна дівчина! Ненавиджу гарних дівчат, хоча взагалі навпаки, я їх люблю, просто зазвичай це вони до мене відчувають антисимпатизуючі почуття. Власні ж почуття я б окреслив як «не твоя, ось і бісики!»



Сергій Прокоп'єв

Відредаговано: 21.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись