Правила гарного тону

Правила гарного тону

Правила гарного тону

Правила гарного тону – бути тут і зараз. Це ж всі знають, так? Я теж. Але... Іноді я присутня в кімнаті, навіть щось там їм, щось там говорю тій милій жіночці. Тобто з мого роту вилітають слова, іноді вони мають сенс, але насправді всепоглинаючий вирій, час, скручений у величезну спіраль, торнадо, яке повільно закручує повітря у тугий жмут, і вже майже немає чім дихати. Ще мить і вже не має значення, чі дихаю я. Я – всюди, я – є, я – охоплюю світ, світ охоплює мене і затискає так щільно, наче хоче розчавити, просотатись мною, розчинитись разом зі мною. Я – галактика, частинка її, центр; рослина, яка пустила корені крізь всесвіт і час, я буду завжди. Я – наркотик для всесвіту, складова, таємний інгредієнт, те без чого його не існує.

На якусь мить виринаю звідти, ошаліло дивлюсь на присутніх, розумію, що повернулася в той самий час з якого випала, посміхаюсь легкості буття. Надпиваю ковток з чашки, яку мені дали чиїсь турботливі руки і я тримала її весь цей час. І в саме ту мить, коли ще гарячий чай попадає у моє горло щось нереально сильне знову втягує час і мене. Я бачу, як величезна зіниця невимовно великого, щойно розплющеного ока, здивовано роздивляється мене навіть не як комаху(бо бути комахою – це вже здобуток, це бути кимось), а як дрібну загублену деталь, якої певно бракує.

Кімнату закручує і втягує у величезну воронку, у середині якої жевріє зосереджене око. І несе мене разом із кімнатою і усіма присутніми у невситиму пащу тієї воронки. І тут я розумію, що життя моє неважливе саме по собі, це така дрібничка, що промайне не помічена космосом, а важлива тільки енергія, яку я і всі ми здатні віддавати. Останнє що пролетіло перед очима – це вогнистий клаптик неба розлінований вікном.

Не має мене, не має кімнати, не має людей поряд. Є тільки один єдиний подих, за яким закінчується все.

 

– Дихає?

– Так. Норм.

– Ця хоч не вередує та не кидається на інших.

– О! То це досягнення, на твою думку?

– Певно. Якби ж ще й слину не пускала, то була б майже цяця. Перевертай. Та швидше вже. Вона ж не остання.

– Так. Але мені її чогось шкода…

– Всіх не пережалієш. А об ліжко ще ніхто не розбився…

 

Голоси в моїй голові. Чиї вони? Не має часу розбиратися, але ж око невпинно дивиться за мною, тягне немов жуйку з одного світу в інший. Треба поспати, але ж воно занадто активне сьогодні. Посередники не вибирають – вибирають їх. Я пластична. Я можу змінюватися, можу після всього повертати форму і вміст. Неможна дозволяти замінити мене, як то було минулого разу і хлопець помер, бо вже ніколи не повернувся. Сама тільки форма. Треба поспати. Чергування незабаром скінчиться. Останнього разу за півроку. Зараз напевно трохи довше. Спати.

В глибокій первісній тиші знавесніло двигитить муха. Віддалене жебоніння голосів зливається з цвіріньканням птахів та нав’язливим стукотінням напіввідчиненої кватирки. Ці живі звуки розполохують космос у моїй голові. Я повертаюся. Око ще жевріє, блискуче та скульптурне, наче у масній глині. Голоси заколисують мене водночас повертаючи додому. Здитиніло радію достоту повернулася з кругосвітньої подорожі. Стугін у моїй голові прибуває. Я тестую руки, голову – хапаю щоки, волосся, губи. Я – є. Решта мого тіла поки що холодна й важка наче камінь, але ж…

У дверях бачу дівчину у білому халаті. Вона підібгала губи і точно не виявляє до мене ані людської любові, ані простої радощі від мого повернення. Я дам їй ще один шанс. Нехай спробує ще раз. Збираю рештки сил, скручую час. Енергії майже вистачає на повернення у потрібний час. Дівчина знову заходить у палату, вороже роздивляється мене. Подумки гадаю; торохне чи ні? Ні. Минулося. Дівчина посміхнулася і вийшла. Іноді мені здається, що я сама собі вигадую про людей. Вони не такі добрі як мені все це видиться.

 

 

 

 




Поскаржитись