Привид Тюгу

Привид ТЮГу

В суботу з ранку було. Представляєш, прокидаюся вранці, ну як вранці, так, годині о дванадцятій. Прокидаюся, значить і щось мені не те. Диво дивне — не можу зрозуміти, що відбувається. Прислухаюся до самопочуття і нічого не відчуваю. Тобто зовсім нічого. Ліг годині так о четвертій ранку — бухав з колективом після прем’єри. А в мене жодного натяку на похмілля і абсолютно нічого не болить. Нічого дивного в цьому не було б якби був молодший рочків так на двадцять п’ять. Насправді класно бути вісімнадцятилітнім — всю ніч п*єш, гуляєш, з дискотеки приходиш п'яний, як чіп, на ногах не тримаєшся, а з ранку, як нічого не було. Але ж, чоловіче, я вже давно не пацан. Мені сорок три рочки, слава Богу.

 

Встаю, значить, і щелепу з землі не можу підняти від здивування. Я про ноги… легкість в ногах надзвичайна. Та до того ж мені легко і не вимушено, що вони (ноги тобто) самі пританцьовувати почали. Драйв такий в середині, як в молоденького козлика гірського. От ти спробуй після перепою першим ділом потанцюй. Так ото ж бо.

 

Ну, думаю, класно. Мабуть горілка попалась хороша. Класно мені, файно, що зовсім вилетіло з голови — сьогодні ж друга субота місяця. А це означає лише одне — через годину приїде жінка, дітей привезе на побачення. Тобто колишня жінка. Ми розлучені вже другий рік. За рішенням суду я маю право бачити дітей кожну другу і четверту суботу місяця. Козли. Великодушно, бачте, дозволили бачитись з моїми власними дітьми. Щоб їм так хтось колись дозволив.

 

Слухай, не знаю, що робити, за що взятися. В хаті справжній кавардак, як після війни ядреної, смердить перегаром так, що здається його можна помацати. А ця курва не запізнюється ніколи, ще й раніше може приїхати. Пунктуальна, блін.

 

Поки зустрічалися, ну, знаєш — «квітково-цукерковий» період, завжди запізнювалась на побачення. Дванадцять років разом прожили і завжди, от завжди, через неї запізнювались. Всюди. Поки туалет наведе, поки намалює чуже обличчя на своєму то вже й поспішати нікуди не треба. А коли розлучилися ні з того ні з сього пунктуальною стала ніби в роду німці пробігали.

 

Доречі, ти знаєш — це ж вона винна втому, що ми розійшлися і мої діти батька бачить двадцять шість разів на рік по дві години. Доки халтури були все було нормально. Любов до могильної плити і тому подібне. Та як тільки криза наступила, замовлень поменшало тут то почалися приколи. «Якщо не кинеш той свій театр і не знайдеш нормальну роботу то я тебе кину» — це вона мені каже. Курва! Не пройшло і тижня після такої заяви, як ця, просссти Господи, медсестра з дев’ятьма класами середньої школи і медучилищем за плечима, представила мені якогось сарацина з Португалії та заявила, що подає на розлучення.

 

Ми актори народ запальний, спалахуємо з півоберта. Сів на смуглого зверху та й б*ю собі. А шо мені. Не знаю звідки в нього скальпель взявся, хірург напевне? Бік досі на погоду ниє. В суді ці двоє з мене якогось бузувіра зробили. Ледь не людожера зі схильністю до педофілії.

 

Ну, то таке… вибач, з’їхав з теми. Наболіло.

 

Де я зупинився? А, так от: що робити, думаю? Метнувся я з тією жвавістю гірського козлика чистоту наводити. Першим ділом до ліжка — застеляти. Тільки обернувся тут же на місці остовпів — у мене в хаті, на моєму ж таки ліжку спить мужик зубами до стінки. «Ну, все, — думаю,- от я і догрався. По-п’яні привів якогось гомика. Чим ми займалися в ночі страшно навіть уявити. Залишається лише сподіватись, що він пасивний». Думаю, хто ж це, в біса, такий? Всіх гомиків з театру я знаю. Жоден з них під параметри цього мужика не підходить. Всі вони лисі, як один. То певне якийсь фейскод, якого вони дотримуються. Зайдеш в наш театр — побачиш лисого, знай — це блакитний. Цей же навпаки — шикарна шевелюра. Насичений чорний колір, де-не-де сиві пасма. Майже, як у мене. Одразу видно — доглядає за волоссям.

 

Ну, раз на те пішло, раз прийшлось стати не таким як усі, то треба знати в лице представника чоловічої статі котрого доведеться називати «коханою», у гіршому випадку «коханим». Поштовхав у ребра — ніякого результату. Перевернути на спину також не вдалося. Думаю, нічого собі! Скільки ж це тєло важить? І тут ця туша сама, зі страшенним гуркотом, як мені тоді здалося, гупнулося спиною об постіль, зплющивши мій мозок до розмірів пя*тикопієчної монети. Все моє життя промайнуло переді мною в секунді. Солоний піт проступив крізь пори. Там, у зіжмаканій постелі вибалушив на мене свої матові, мертві очі…Я?! Я сам! Мать твою, перераз так! Блідий колір обличчя дав мені зрозуміти, що я … помер?! Ну, не я той який тут, а той який другий. Подумати тільки — мужчина 43 рочки, можна сказати у повному розквіті сил. Йому, тобто мені, ще б жити і жити. Хоча з іншого боку — чудовий вік для актора щоб врізати дуба. Ех, отак завжди, кращі покидають цей світ першими.

 

Візьмемо, приміром Висоцького. Той до сорока трьох взагалі не дожив. І нічо. Цього часу йому повністю вистачило, щоб вписати своє ім’я в історію. Пам’ятають, люблять…



Остап Чуйка

Відредаговано: 07.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись