Привіт з минулого

Зі словами: «О, вінтаж! Чарівно!», Філіп зайшов до кімнати. Хазяйка квартири Віра Іванівна придивлялась до хлопця насторожено. Їй ніколи не подобався сарказм молодих і самовпевнених.

– Гроші маєш? – запитала вона у нахабного хлопака.

– Маю, – відповів Філ. – Стипендія підвищена, тож за кімнату сплачуватиму вчасно.

– Скоро приведу тобі сусідів в другу кімнату, а поки що кілька днів побудеш сам.

– Гаразд.

Парубок роззирнувся навкруги. У його новому помешканні все нагадувало дитинство: стандартні радянські меблі, картинки, деталі, килим, в’їдливий запах пилу. Його влаштовувала ціна, хазяйку квартири – джерело прибутку. На тому й зійшлись.

Похила жінка, забравши аванс, вже пішла, а Філіп залишився наодинці. Його родина була невеличка: мама, тато, брат, проте він ніяк не міг звикнути до самоти. Він завжди був в компанії. Росли з братом в одній кімнаті, потім гуртожиток, де завжди безліч людей, а нині залишився сам на сам із собою. Нічого, скоро Віра Іванівна приведе сусіда, буде спілкування.

Кімната, у якій відтепер жив Філ була невеличка і доволі захаращена. Одразу було зрозуміло, що господарі не особливо переймаються тим, що коїлось у цій квартирі. Хлопцю довелося взяти до рук ганчірки і віник і наводити лад. Обстановку кімнати складало ліжко, шафа, стіл зі стільцем, сервант завалений книжками і «клонованим» посудом радянської епохи. Єдиний предмет, який вирізнявся з-поміж всіх інших – годинник, який стояв на серванті. Було зрозуміло, що він старовинний. На циферблаті римські цифри, витончені стрілки, корпус з дерева, різьба, вирізьблені фігури казкових німф та янголяток. Філіпа зацікавив незвичайний предмет інтер’єра, він підійшов ближче, аби роздивитися. Звичайно, той не працював. Філ зняв важелезний годинник з полиці, покрутив на всі сторони, усі гвинтики, проте механізм і не думав працювати, наче він вже відпрацював належне, у минулому житті.

Поставивши годинника на стіл, хлопець взяв ганчірку, аби витерти пил з серванта. Натираючи полірований верх виробу радянської промисловості, він наштовхнувся на дещо цікаве. Верх серванта гойдався, наче дошка на підлозі, яка постійно рипить і «ходить» вгору-вниз. Філіп забрався на стілець, підняв верхню полицю серванта вгору і побачив схованку, у якій були папери. Такого шару пилу він не бачив навіть у власні кімнаті, у якій жили два хлопця, котрих ніколи не цікавило вологе прибирання. Хлопець взяв аркуш, розгорнув його і зайшовся чхати. Він подумав, що, мабуть, ці папери лежать тут дуже давно. Йому стало цікаво – хто міг залишити їх тут, тож хлопець струсив пил і побачив, що лист написаний вельми охайним почерком. У ньому були прискіпливо розставлені розділові знаки, дотримані абзаци. Чомусь він подумав про те, що дотошність, яка читалася між рядків, характерна шизофреникам. Проте Філіпу, людині, яка любила читати і робила це завжди і всюди, приносило естетичне задоволення красиво написане послання, тож він взявся до читання.

Перший лист

«Кіностудія виявилася зовсім не такою, як уявляв собі їх до того, як побачив на власні очі. Вона являє собою вервечку гігантських павільйонів у яких створюються цілі галактики, всесвіти. Там, просто з картону і фарб можуть створити розквіт епохи відродження або мезозойську еру.

Warner brothers – справжня фабрика з виготовлення ілюзій. По студії постійно сновигають туди-сюди дуже серйозні чоловіки у рогових окулярах і костюмах, з серйозним, сконцентрованим виразом обличчя. Коридорами шпурхають у невагомих сукнях молоденькі танцівниці, актори зубрять свої слова, майже як у закуліссі нашого ДК перед новорічними святами, під час репетицій. Окрім всіх цих людей там безліч технічних працівників. Хто б міг подумати, що кіно створюють не лише актори і режисер, а й ціла армія, яка складається з операторів, крановиків, монтажників, інженерів, асистентів, перукарів, кухарів і ще Бог знає кого.

Насправді хочеться закарбувати у пам’яті лише одну зустріч, про яку я зараз напишу. Блукаючи коридорами студії, я заглядав у кожну шпарину, адже все навкруги було дуже цікаво. Раптом побачив, що з протилежного боку коридору павільйону до мене наближається чарівна жінка. Ніколи не бачив такої краси. Вона буда вдягнена у сукню, блискітки на якій переливалися мільйонами зірок. Складалося враження, ніби сама її сукня вишита зорями. Вона наближалася до мене, а я не міг відірвати від неї погляду. В неї був дуже незвичний колір волосся. Вона, начебто, була білявкою. Проте наші білявки, такі собі жовтуваті курчатка. А її волосся відливало блиском платини і осяювало все навкруги. Вираз її обличчя говорив про те, що вона невимовно втомлена, її можна зрозуміти. Я спостерігав, як знімають сцену для фільму. Актори так вживаються у ролі, аби відзняти все з першого дубля. Вони проживають кілька життів одночасно, це забирає багато сил. Коли ми порівнялися, я зупинився і сказав: «Ваші очі, сяють, наче зорі». Вона відповіла: «Excuse me». Не знаю, що це означає. Я підвів руку до її очей і сказав, що вона дуже красива, описавши рукою коло, додав: «наче всесвіт». У відповідь вона посміхнулася і притиснула до серця руку. Так і пішла. Дійшла до однієї з дверей і зайшла всередину. Я пішов за нею і прочитав на табличці на дверях – «Норма Джин Бейкер». Не знаю, що це за актриса, проте знаю, що її краса незрівнянна».

Філіп підвів очі від листа і подивився у вікно. В голові було безліч думок. Йому не стало зрозуміло, що це за папери, перечитавши перший лист, він заплутався ще більше, тож одразу взявся за інший аркуш.

Другий лист

«Це щось дивне. Я був на гігантському кораблі. Усюди були вишукані пани й пані у дивовижних довгих сукнях. Не зустрів жодної у брюках. Вони вели світські бесіди чистою англійською. Довелося зробити вигляд, ніби я німий. Проте на мене особливо й не звертали уваги. Як завжди спостерігав. Корабель був обставлений як палац, дивовижний. Все у золоті й склі. Каюти поділені за класами. На нижній палубі – нижчий, там подорожують бідні; на верхній – заможні. Я зайшов до однієї з кают вищого класу і ледь не зомлів. Там було кілька кімнат і салон – все в оксамиті і блищить. У мене наче щелепа відпала. Там на каміні стояв годинник, який наче загіпнотизував мене. Роздивлявся його дуже довго, така витончена різьба, янголи, німфи. Не зміг пройти повз. Соромно зізнатись навіть самому собі… я його вкрав. Мені здалося, що в ньому є щось чарівне. Наступного дня поставив його до себе на полицю і опинився в Лос Анджелесі на Warner brothers. З ним щось не так, мені здається, що я божеволію. Прочитав в архівах, що «Титанік» затонув в океані. Як же так, там же було стільки люду. Важко уявити: що з ними всіма сталося?».