П`ять хвилин у вічності!

Міраж

П`ять  хвилин у вічності!

Кожного вечора, коли  на землю опускається пітьма, з вікна мого будинку видно міську лікарню, вона світиться різнокольоровими маленькими квадратиками. То світло з  вікон палає у темряві, наче новорічна гірлянда.  Дивно, що світло вікон майже кожної ночі не гасне.

 Осінь цього року гостювала у наших краях досить довго, затягнувши небо білим куполом. І хоч вже пішов перший сніг, проте ця пора досі не покидала моєї душі.  Вітер плаче за вікном, дощ омиває шибки… Крап-крап… Плаче дощ і всередині мене все плаче.

Пам`ятаю, що цього року я поверталася пізно із коледжу, а всередині усе палало,  це був не вогонь надії. що палає у кожному серці, ні, це був вічний вогонь, що служить пам’яткою по загиблим героям,  це був він, тоді саме в цей момент пішов дощ, ніби небеса почули мене, ніби Бог  відчув мій біль і послав на Землю мого єдиного друга:  холодного, пронизливого, але такого чуттєвого, єдине явище природи, яке можна охарактеризувати.  І от я вийшла із автобуса і, відчувши холодні краплі на своєму обличчі, зупинилася, я відволіклася від своїх сумних роздумів, зняла навушники і просто подивилася вгору, яке це було відчуття насолоди, Господи, це було неперевершено, дощ став сильнішим, він буквально омив моє обличчя, я відчувала це не просто, як погану погоду, в моїй душі  було хрещення Христа, і не дивлячись на те як усі люди заметушились, намагаючись сховатися під дах якогось магазину  чи зупинки,  вони бігли ховатися від мого єдиного друга, а я просто стояла там самотня і така задоволена, дивлячись вгору і посміхаючись, мені тоді просто бракувало чогось, бракувало любові.

 Але дивно те, що ця любов сама мене знайшла, от так вдарила одного разу по макітрі і сказала: «Все, дівчинко моя, тепер ти підвладна лише мені!».  Я закохалася одразу після найбільшої кризи, що перевернула мій світ, хоча ця подія сталася зі мною давно, рана, немов кратер від космічного метеору зробив у мені велетенську вм’ятину. Про  свій біль я поки що не готова розповідати, бо він ще поки дуже сильний, але про той незабутній день я вам розкажу.

Після моїх закидонів, коли мене вигнали зі школи, моя мама подумала, що краще, якщо мене навчать інші люди манерам, тому відправила мене у закриту школу на іншому кінці моєї славної країни.

І от стою я на майже безлюдному пероні, а тоді ще видалася така містична погода. Увесь вокзал був заповнений туманом і не було видно нічого окрім  сміттєвої урни у трьох метрах від мене. Саме в цей момент я сиділа на лавці і чекала потяга  до  Львова, коли із туману вийшов він, високий темноволосий красень у довгому чорному плащі у великих окулярах, які лише підкреслювали його риси обличчя, англійського інтелігента. Він пройшов повз мене, вочевидь з ним була маленька валіза, яких зараз вже ніде не знайдеш, на мою думку відкопана на горищі у прабабусі чи знайдена на Секонд-хенді. Я оглянула його, поки сиділа на тому мокрому, холодному пероні і чудово роздивилася на ньому кожну деталь, найбільше мене вразили його  бездоганно начищені ботинки, зараз вкрай рідко зустрінеш охайного чоловіка зі смаком, а за ці сірі очі можна було продати душу. Це були дзеркала, два холодних озера десь за тисячі миль звідси, десь у горах, десь на іншому кінці світу.  Цей молодий чоловік хвилини із 3 стояв потупившись, а потім швидко повернув увесь  свій корпус і зиркнув на мене, мабуть уловивши мій погляд, я не встигла діти очі якнайдалі, ніби вдаючи, що дивлюся кудись убік, тому він застав мене зненацька і я просто дивилася прямо очі в очі цьому незнайомцю. Він прекрасно зрозумів мій погляд, переляканої лані, тому лише химерно саркастично посміхнувся одним краєчком рота та відвернувся. Тепер потупилася я, не знаючи як зрозуміти цей гордовитий погляд, цю дивну посмішку без надії. А за секунду він зробив свої два широкі кроки у мій бік, поліз у свою кишеню, дістаючи сигарети, в іншій кишені він відшукав запальничку, не просто якусь пластмасову іграшку, яких повно у кожному супермаркеті, ні, це була  металева квадратна річ із якимось дивним символом, у формі горгульї. Цікавий чоловік нічого не скажеш.

Отож він взяв цигарку до рота і подивився на мене, я не очікувала, що він заведе зі мною розмову:

--- Куди їдете?

Я, навіть не дивлячись на нього, відповіла:

--- Сподіваюся, що якнайдалі звідси,-  я промовила це так епічно, що чоловік навіть відкинув брови, дивуючись,  потім затягнувся і протягнув мені пачку.

--- Тоді, якщо все так погано ,у мене для вас лише одна порада,- сказав він та подивився на мене таким сумним, страждальним, і в той  час розуміючим поглядом. Я без вагань витягла одну сигарету, коли він вже витягнув для мене свою химерну запальничку. Я в перший раз у своєму житті спробувала палити. Затягнулася, а на видиху почала кашляти. У цей момент незнайомець вже докурював другу димлячу паличку.

--- Палите вперше?- запитав він, коли я вже перестала кашляти,- Чому не сказали, я б тоді хоч не псував би молодь, обернув вас у світ темряви, ви будете першою на моєму рахунку.

--- Запропонував мені б хтось інший, я б відмовилася, а від вас гріх не взяти хоч ядерну бомбу, ніколи не бачила такий вбивчий погляд, вам це хтось казав?

--- Ні, не казав, у мене це теж вперше, майже як у вас з курінням,- промовив брюнет і знову затягнувся.-- То від кого тікаєте?

--- Від кого я можу тікати у 17 років, хіба що від самої себе, а взагалі їду до Львова, навчатися, там якась дуже крута школа, кажуть, закритого типу, от  мене батьки туди  і запроторять на цілий рік. Можливо для когось це радість, але не для мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше