Радіоактивний попіл

* * *

Лисеня оглянулося навкруги і хутко забігло в кущі. Руденька шерстка, допитливі оченята, от тільки дуже худеньке і мордочка потворно скалічена і обдряпана.
- Ого, ще таких красенів я не бачив, - засміявся Вітер, худий однорукий хлопець в сильно поношеній військовій формі. Проте його супутникам було не смішно. Худі і змучені тривалою дорогою дівчина, хлопець і молода жінка з 2-річною дитиною в обшарпаному одязі на маленькій стежині стояли деякий час непорушно.
- Алексе, ти міг її вбити, в нас же все-одно немає чого їсти, - сумно мовила руденька симпатична дівчина, Даяна.
- Даяно, я краще знаю, - відповів Алекс. В його руках - гвинтівка.
- Ну так, давай ми всі помремо з голоду, - вже зліше сказала дівчина.
- Послухай, - Алекс пильно глянув Даяні у вічі, - я добуду їжу. Обіцяю. Там же самі кістки і, мабуть, купа радіації. Лисеня хворе, скоріш за все.
- Не тіш себе ілюзіями, милий. Ми теж всі не здорові...
- Ну на, - подає гвинтівку Даяні, - і сама когось підстрель, якщо така розумна.
- Ой, давай не будемо знову сваритися, - вже примирливо каже Даяна. – Мені теж шкода лисички, але нам треба якось виживати…
Далі вони вже йшли мовчки по згорілому лісі, в якому після лісової пожежі були вже помітні де-не-де нові зелені пагони.
До того, як рушити в цю небезпечну і майже безнадійну дорогу, вони кілька тижнів сиділи в міському бомбосховищі. Власне, це їм і врятувало життя. Після вибуху ядерної бомби вони випадково в паніці забігли в один підвал, так і стали друзями. Тільки Алекс і Даяна знали один одного давніше. В минулому житті вони планували одружитися... 

***

Важко долати простір без мети, без будь-якого зв’язку з іншими людьми, без надії.
Прохолодно, не більше 20 градусів по Цельсію, хоча надворі середина літа.
- Мамочко, хочу їсти... - починає вкотре плакати дитина. - мамочко, їсточки, їсточки...
- Зайченятко ти моє, почекай трошечки, буде тобі їсточки, - молода чорнява мама намагається заспокоїти дитя.
- Мамо, хочу вже... Мамочко...

Подорожні мовчать, але помітно, що дитина діє на нерви всім.
- Пропоную зробити невеликий перепочинок, - каже Алекс.
Ноги болять, тому ніхто не заперечує. Діляться водою, мовчки дивляться в далечінь.
- Дивіться, хтось іде до нас, - притишено каже Даяна.
Справді, по стежці самотньо йде молода красива жінка. Вона закутана в щось схоже на ковдру, з-під якої видніється раніше світла і гарна, а зараз вся в плямах сукня. На плечі — велика сумка.
- Стій! Руки вгору! - командує Алекс.
Жінка виконує всі його команди, повільно піднімає руки вгору.
- Ти хто така? Куди йдеш? З тобою ще хтось є? - допитує незнайомку Вітер.
- Можна сісти? - питає вона.
Видно, що їй важко триматися на ногах.
- Сідай.

- Я Наталі. Пішла з міста, коли цей весь жах почався. Мальчіки, міняю айфон на хліб. Майже новий, остання модель, - поспіхом витягує телефон з сумки.
- Наталі, у нас немає хліба. Та й айфон не потрібний. Зараз він нікому не потрібний, дівчино, - співчутливо каже Алекс.
- Ну тоді я пішла, - поправляє волосся молода жінка. - Ви ж не проти, я можу піти?..

- Йди, Наталі.
Вона підводиться і швиденько відходить від них.
- От їбанута! Ну де вони такі беруться? - злиться Вітер, - кому потрібний її айфон зараз взагалі?
- Шкода її, - каже Даяна, - боюся, вона не виживе.
- А нас тобі не шкода, Даяно? - дещо агресивно запитує молода мати.
- Всіх шкода, Квітко, - відповідає Даяна.
Нарешті вони вийшли з згорілого лісу. Пройшли трохи по полю і потрапили в не згорілий ліс з молодими деревцями. І тут мандрівникам пощастило — вони знайшли спілу ожину. Вже не дуже задумуючись, з радіацією вона чи без, визбирали всі ягоди. Сиділи, витягнувши потомлені ноги, їли пригорщами ожину, почувалися менш безнадійно.
- Ожинка... лісочок... - мовила Даяна. - Так, ніби не було ядерного вибуху, не було війни. Як би я хотіла повернути ті давні прості речі, жити так, ніби немає цього всього жаху. Ходити купатися на річку... Купувати в магазині гарний одяг і думати тільки про те, пасує мені ця сукня, чи ні...Пити на кухні каву і не дізнаватися про погані новини. І я почуваюся глибоко нещасною від того, що не можу жити тим, попереднім життям. Хоча, і тоді були проблеми, але їх якось легше було вирішити, чи що... А тепер: що буде, як буде? Мабуть, ми всі скоро помремо.

Алекс обняв Даяну і притулив до себе.
- Будь сильною, сонечко. Можливо, ми якось ще виберемося з цього лайна.
Вона притихла і дозволила погладити себе по голові. Ноги боліли, голод не відступив. Хотілося лягти і заснути, і нікуди більше не йти. Проте це дорівнювало б смерті, тому рушили далі. Опівдні зайшли до зруйнованого містечка. Людей тут не було. Де-не-де траплялися худющі здичавілі кішки і собаки з сумними очима. З їжі вони знайшли тільки трохи картоплі і банку кислих огірків у якомусь підвалі. Набрали в усі пляшки води в чужій криниці, мало вистачити на деякий час, а для очищення в кожну пляшку кинули по 2 таблетки активованого вугілля. Всюди різала очі руїна: поруйнованими будинками, побитими шибками у вікнах, високими бур’янами. Несподівано для себе вони побачили на одному з великих будинків ворожий прапор.
- Сидіть всі тихо, жодного звуку, - прошепотів Вітер. - Буде краще, якщо ми тихо обійдемо цей будинок. Не знаю, є там люди, чи ні, але буде краще, аби вони нас не помітили. Я думав, що це наша територія. Ми заблукали, зайшли на їхню територію, і це все ускладнює.
Пригинаючись пішли по бур’янах, ховаючись за уцілілі стіни, вже були майже відійшли.
- Я піду туди, - раптом заявила Квітка. - Піду, і попрошу для дитини їжі. Вони не будуть вбивати дитину і жінку без зброї. Може, щось випрошу.
- Квітко, це погана ідея, - зашепотів Вітер. - Повір мені, гірших тварюк за них важко знайти. Не розумію, ти така дурна, чи така наївна?
- Квітко, справді, навіть якщо там хтось і є, вони тобі їжі не дадуть, - повів Алекс. - Перестань вигадувати дурниці. Сьогодні зранку ми знайшли трохи їжі, може завтра щось ще знайдемо.
- Ага, по картоплинці на кожного, і це їжа на весь день. Скоро ви будете диких собак їсти. Подивись на дитину.
- Ну ми ж в підвалі їли мишей.
- Моя дитина хоче їсти, я піду.
Дрібне дитя з величезними очима і сіруватою шкірою постійно кашляло і просило їсти. Хоча Квітка віддавала хлопчику ще й майже всю свою пайку, їжі було катастрофічно мало, і знайти її було все важче, тому дитина була страшенно худа.
- Квітко, я тебе прошу, я боюся за тебе, - Даяна схопила подругу за руку.
- Відпусти мене, бо я зараз почну кричати. Я йду, - рішуче сказала жінка.
В її очах було якесь божевілля. Та вона не дійшла до будинку. Подорожнім з кущів було видно, як хтось вистрелив із вікна. Дитина зойкнула і затихла, хтось вистрелив знову. Мале дитя стікало кров’ю.
- Будьте ви прокляті! - кричала мати, тримаючись рукою за живіт, кров стікає по її пальцях.
- Квітко… - Даяна крикнула б, якби Вітер не затулив її рота і не шарпнув за руку, затягуючи глибше в кущі.



Яся Козакул

Відредаговано: 05.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись