Ранок Сатурна

Ранок Сатурна

Теплі, пухнасті, ніби вапняні промені лилися підвіконням і стікали в чарівну чашу підлоги, окутуючи ноги, вдягнені в чорні і чомусь забризкані глиною шкарпетки, своїм животворним теплом. Це було як ніколи до речі: натиняні, хорі, криві і підступні ратиці Валяна потребували сього еліксиру нині, як ніякі в світі.

- Ух, тяжело! - постогнав каліка і спробував випростати таку неслухняну ногу, але, на щастя, з цього нічого не вийшло, - аби так, летіти б зі столу скупому причандаллю столового начиння, як невдалому альпінюзі з Евересту!

А там, на столі, по якому густо розсипана локшина, було і таке, чому падати не баглося. Мова про не допитий півлітровий еліксир, частина якого щойно густими шматками була вковтана, а інша очікувала перепочинку господаря столу.

Сьогоднішній день, починаючись для Олекси як погана казка - була саме Пасха, а в кишенях гуляв вітер - очікував на своє найкраще закінчення. Але тому передували і деякі невинні страждання.

Передусім, почалося з лютих матюків, якими рясно, як щойно виорану ріллю, обсипав його зранку Лефотіха - каліка попсував унітаз. Не ясно, що він робив із ним з самого світку, але тепер там рясніла тріщина і він протікав, смердючи. Лютий морок сантиментальних напучувань змінився невтішними поглядами, якими Станіслав та Лефотіха окидували його страждущу очкасту пику за ритуальною ранковою кавою.

Воно було й зрозуміло. У людей Великдень, а в них - казнащо. І - тільки зо два десятки вкрай засахарених луцьких варень на горищі. Але що вони, коли нема хліба.

Хліб ще б що! Можна було б, як робилося вже впродовж усього останнього звитяжного тижня сих прибічників культу стародавнього римського Енея, наколотити знову варення, попередньо роздовбавши його в келишках якоюсь киркою, ще й намагаючись не побити при тому і келихи, та й напитися.

Можна було. Але душа прагла інших насолод.

Відчуваючи се небезпідставне прагнення друзів, які вже понад півтора року успішно замінювали йому батька-матір, Валян почувався так ніяково, що, хильнуши не в те горло густо потовчену Станіславовим ранковим молотком каву, він навіть дещо почервонів. Морок посилював - особливо масно і неприємно - вкрай поганий Лефотіхів настрій, що, здається, своєю сірою з-підбрівною рутиною починав вже добивати і санґвінічні потуги ґазди хати, Стаса.

Усе це поступово, як це бувало майже щокави, переростало в жарти, і хоч в сих застільних жартах він, Валян та його бридотне і якесь квазімодівське походження перебували у центрі уваги, від цього ставало вкінці не менш тошно. Щирість і любов друзів, яка майже ніколи не викликала ніяких церемоній сумнівів, у такі моменти ставилася під особливі стосунки, повні недовіри. І Валян починав відчувати себе, наче загнаним на незвично незручну пательню, пательню, під якою от-от мало спалахнути полум`я.

Пектися живцем йому не баглося. Однак у процесі бесіди рівновага стікала в невпинні сита крізь пальці-клешні додолу, язик заплітався і він кокотюхою починав заїкатися – і в довершення таки впустив чашку в діл, де, не тріснувши, вона таки луснула вже за хвилю - ніби блискавка, грім якої уповільнювався кілометрами простору. Тут, у густому димі їхньої мистецької блат-хати йшлося не на кілометри - на сантиметри. І тому випадок із чашкою і пролитою кавою викликав усе, на що міг бути спроможен у такому товаристві - глузування з приводу нездарності його клешнів.

І тут-от раптом Валян збагнув: буде свято, буде.

Не буде більше ні суму, ні глузування друзів, ні невпевненості ранків. Більше того, підуть полками відтепереча ореоли похвал і щасливий сміх, нові бризки неймовірних і таких, проте, чинних ідей виникатимуть за сим столом, і цілі стовпи невидимої вдячності насняться в наступні прекрасні ночі!

- Я знаю, что нужно сделать! - раптом, краєм вуха вчуваючи якийсь віддалений дзвін православ`я, закричав каліка.

По тому, нічого не пояснюючи, він щодуху зашкандибав просто на вулицю. За ним, ніби моряки, вітрила яких зібгав учорашній шторм, але ще не вбивши при тому надію побачити берег, кинулися спочатку Станіслав із чашкою і цигаркою в руці, й одразу за ним – учвал – грек Лефотіха.

Краєвид, що відкривався їхнім стомленим від безсоння, диму та безперервного кавування старим варенням очам, був неймовірний.

Густим басом ревучи, як бик чи як Гришка з «Тихого Дону», якому чомусь надумала відмовити Аксинья, Валян, роздерши одяг, прополоскав його в калюжі, і, накинувши все те на себе, качався тепер в торішньому ще листі, нинішній ріллі та в іншому багні цієї запізнілої весни. Голосний регіт, точніше, густий бас, точніше, якась подоба того, та страшний і справді доволі морочний вигляд на мить перетворював каліку-церебральника на міфічного Сатурна, який уже зжер своїх дітей. Чи, в крайньому разі, на Харона, що взяв вихідні і бавиться, намагаючись омитися в хвилях своїх же пекельних багон.

Помітивши рух на підіймання, Лефотіха хотів-було простягти лапу цій тварині, однак природня людська гидливість та інтеліґентне походження в останню мить прибрали се товаришеве плече руки і, вхопившись спочатку за якийсь шматок конструкції ґанку, а потім знов втративши рівновагу і з черговим ревінням шувбовснувши в ту саму калюжу, з якої виліз, зробивши, проте, наступний рух більш вправно, Валян таки здійнявся на свої казна-як скрючені богатирські ноги.

- Ну? - запитав він.

Прикипілих, поглядів друзів уже було не віддраяти, але ребуса ще все одно не вгадували.

- Суперніщій! - заволав Сатурн-Валян. І тоді, збагнувши в яку паску хилять, обидва нарешті зареготали таким самим відлюдькуватим, дивнуватим реготом, яким і їхній страшний, виваляний у багнюці, товариш.

- Це все добре, - сказав Станіслав, - але треба дещо підправити.

І, акуратно здерши з тепер часово невидющих очей окуляри, Стас нахилився і густенько лагідно вимазав те місце, також і цей предмет реквізиту в якесь схоже на собаче лайно, запах якого господарю скелець ще довго потім заважав вживатися в ролю.



otto planetta

Відредаговано: 03.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись