Рігель. Таємниця народження

Розділ перший. Змова

РІГЕЛЬ. ТАЄМНИЦЯ НАРОДЖЕННЯ.

Розділ перший

Змова

 

Вже було далеко за північ. Холодний проливний дощ гнав будь- яку живу душу на пошуки бодай якогось прихистку. Густий старечий ліс, що розкинувся над скелями Хороса, поважно спав, порипуючи кремезними стовпами дерев від поривчастого вітру, котрий весело колихався на гіллі. Дрібні вогники безпорадно тремтіли в навколишній темряві. Ті, хто їх тримали стояли непорушно, мов неживі, лиш час від часу кліпаючи повіками від дощу, що заливав очі.

Великий чорний ворон, голосно каркнув, тріпочучи крильми, щоб не звалитись з гілля. Крик трохи оживив вартових. Блискучим маленьким, мов горошина, оком ворон уважно дивився на хлопців. "Кар!" – знову видав він. Інший ворон, з'явився нізвідки, сівши одному із вартових на сталевий шолом.

- Киш, дурна птахо!- змахнувши рукою над головою, виголосив той.

Ворон повільно, маневруючи широкими крильми, осів на гіллі, де вже сиділи, один біля одного, четверо чорних пернатих. Вартовий протер очі: "можливо ввижається". Та відвівши долоню, побачив як з висоти близько трьох метрів на нього, кліпаючи очима, нагострили дзьоби більше десятка воронів.

- Мабуть, варто подати сигнал! - гукнув він до третього, що височів на кам’яній дзвіниці. – Тут щось не так!

- Припини! Це звичайнісінькі ворони. Все, що вони можуть тобі зробити, це поклювати дзьобом. – озвався другий, що саме стояв біля входу в печеру.

В небі, одна за одною зблиснули кілька блискавиць, тягнучи за собою гучний грім.

- Там хтось є! - мовив вартовий.

- Нікого там не має! – вилаявся з дзвіниці інший. – Який дурень тебе сюди відправив? Ти ж усього боїшся!

- Ні, я серйозно. Я щойно бачив там когось…

І справді, поміж дерев повільно ступала чиясь постать, йдучи назустріч вартовим. Вона так плавно рухалась, що здавалось, немов навколо невагомість.

- Стій! - крикнув один з вартових, виймаючи з піхов меча.

- Іменем Ради Білих Магів, я наказую тобі спинитись! – крикнув інший.

Висока худа постать в довгому чорному плащі стояла перед ними.

- Хто ти такий? – крикнули до нього вартові, пильно, наскільки це було можливо через зливу, слідкуючи за ним. - Якими дорогами тебе сюди занесло?

- Хто я такий вам не обов’язково знати! - низький чоловічий голос почувся від новоприбулого. – Повірте ми більше з вами не зустрінемось. А дорога мене привела та сама, що й вас.

- Тоді тобі краще обрати іншу дорогу, бо ти, мабуть, заблудив?

- О ні! – було відчутно, що він усміхається. – Я прийшов саме туди куди планував. – Одним рухом чоловік скинув каптура, показавши своє обличчя.

- Я його знаю!!! – з жахом скрикнув вартовий!- Бий тривогу!!!

Та чоловік був не один. Чорний ворон змахнувши кілька разів крильми, перелетів від дерева, і осів на дзвіниці вже в подобі людини в довгих шатах.

- Сімерійці!- з жахом проскиглив вартовий, перш ніж полетів стрімголов до низу.

Чоловік впевнено попрямував до печери. Здійнявши руку в повітря, і різко смикнувши, немов накидуючи невидиме ласо в повітрі, він скрикнув щось дивною мовою. Блискавка влучила просто в одну зі стін печери, розколовши камінь навпіл. Дві брили з гучним звуком грому повалились донизу, відкриваючи вхід до печери. Вузькими східцями чоловік впевнено спускався під землю в абсолютній темряві. Пройшовши кількома коридорами він спинився. Його холодні блакитні очі спалахнули разом із рядами смолоскипів в залі. Посередині великої темної кімнати на кам’яному престолі лежало тіло закутане в золоте полотно.

- Ваша Високосте! – приклонивши коліно, мовив чоловік.

Тієї ж миті далеко на горі прозвучав глухий звук горну. За мить до зали  вбіг інший сімерієць.

- Лагосе! Потрібно поспішати! Один із вартових, що був ще живий, покликав на допомогу.

- Не хвилюйся, нас вже нічого не спинить. – спокійно відповів той.

Десяток ворон влетіли всередину, закружлявши чорним вихором навколо престолу.

За мить до зали вбігли озброєні воїни королівської варти. Та було вже занадто пізно. В приміщені непорушно стояв престіл, на який повільно спадало золоте полотно…Тіло було викрадено.

***

- Скажи мені, хлопче! Як так трапилось, що тіло, яке дві сотні літ пролежало мертвим- встало і пішло?- підстаркуватий сивий чолов'яга прищурено дивився на Гелса– молодого королевича Кріптера.

- Ваша світлосте,-відповів той, низько схиливши голову,-  тіло саме не пішло, як ви мали необережність висловитись. Його викрали сімерійці.

- Я маю необережність!- скрикнув Відон, підстрибуючи зі злості. - Ні! необережно повівся ти, набираючи до свого війська звичайних селян, які навіть склеп не змогли оборонити. Де ти їх понабирав? В найближчій кнайпі?

- Я не дозволю говорити про моє військо в такому тоні. Вони не один раз рятували вашу шкіру...Попрошу мати бодай якусь повагу.- Гелс був не на жарт розгніваний. Чорні очі зблиснули, на шиї виступила пульсуюча судина.- Мої воїни одні з найкращих у чотирьох королівствах, вони вимуштрувані особисто мною. Те, що сталось в Хоросі неможливо пояснити. Ми прибули щойно прозвучав клич горну. Мчали щодуху, та було вже запізно. Варта лежала мертвою, тіні забрали тіло Сімерії.



Ксеня Пільц

Відредаговано: 03.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись