Рокіровка в часі.

Відрядження.

Все почалось зі звичайного на перший погляд телефонного дзвінка. Я сидів за робочим столом, пив каву, із усіх сил намагаючись створити вид творчого процесу. Із динаміка стоячого на підвіконні радіоприймача лунала пісня: «Я календарь переверну и снова третье сентября. На фото я твое взгляну и снова третье сентября"...

Мене зовуть Руслан. Мені на той час виповнилось тридцять п‘ять років. Зараз мені дещо більше але я все пам’ятаю наче було вчора і не можу збагнути це все було наяву чи тільки страшний сон. Тоді я працював журналістом одного колись дуже популярного столичного телеканалу. Після того як його викупив один відомий в вузьких колах бізнесмен рейтинг каналу повільно, але впевнено поповз вниз. Слідом за ним доходи співробітників. Ви можливо спитаєте: чому? Я досі не маю прямої і простої відповіді тому що я не економіст. Можливо це було викликом часу. Можливо щось інше. Але навіть наша прибиральниця вам скаже що все почалось з того як новий власник директором назначив свого синка. Ви все ще сподіваєтесь на чудо в суспільстві де диплом про наявність вищої освіти купують за гроші? Про що може бути мова?! Правду кажучи гріх винуватити нового начальство в недолугості. Станіслав Васильович, «а саме так звали нового директора» старався як міг. І правду кажучи суть проблеми частково була як кажуть: «В неефективній кадровій політиці». Юний ловелас, голова котрого запаморочилася від отриманої влади і грошей почав брати на роботу ледве не вуличних дівок назначаючи їм гарні заробітки та захмарні премії. Це дуже скоро сказалось на заробітках та моралі інших співробітників професіонали почали звільнюватись. Я також міркував над цією проблемою - дзвонив потенціальним роботодавцям, ходив на співбесіди, але нічого путнього на той момент так і не зміг знайти. Я дещо відволікся, перепрошую. Отже все почалося саме третього Вересня. Я працював над черговою буденною темою. Ранок був похмурим. Небо затягнуте сірими дощовими хмарами, низько навислими над столицею України. За прогнозами синоптиків така погода повинна була протриматися як мінімум до кінця тижня і, це мене аж ніяк не радувало. З всіх річних циклів найбільше не люблю осінь, з її холодними пронизливими вітрами і гнітючої на психіку вогкістю. Намагаючись зосередитись я на мить заплющив очі і в цей час задзвенів стаціонарний телефон. Я проігнорував перший дзвінок. Але через декілька секунд виклик повторився.

- Донець на дроті, - беручи слухавку, видавив я із себе.

- Руслан Володимирович вас негайно викликає Станіслав Васильович, - пролунав дзвінкій  голосок секретарки Лідочки.

І без того паршивий настрій погіршився ще більше.

 - Угу, зрозумів, буду за хвилину, - промимрив я, відриваючись від м’якого крісла.

Я не встиг взятися за дверну ручку як двері розчинилися і до кабінету влетів мій колега Микола Чорний. Я ледве вспів відскочити вбік щоб не зіткнутися зі сто тридцяти кілограмовим здорованем.

 - О, Руслан! Привіт друже! Як ся маєш? – потиснувши мою руку з ходу випалив Микола.

 - Було краще, доки не викликали до шефа на «побачення».

 - Хм, а що?! Для видачі премії день підходящий, - сказав Чорний, знімаючи плащ, - Ну, як кажуть: ні пуху тобі друже, ні пера!

 - До дідька! - буркнув я, - Премії в такі дні не виписують, а от ліктем під ребра, чи копняка нижче спини скільки завгодно.

- Руслан! Будь оптимістом! – вигукнув приятель, включаючи електричний чайник, - Я тебе чекаю - моя дружина нам на сніданок чудове печиво напекла. 

Кабінет моєго шановного роботодавця знаходився поверхом вище, але я не поспішав,  максимально відтягуючи майбутню скоріше всього неприємну зустріч. Я не став підніматися по сходах, а натиснувши кнопку прийнявся терпляче дожидатися ліфта. Проходячи повз стіл красуні секретарки, не втримався и дивлячись в яскраво підфарбовані блакитні очі Лидочки, зробив декілька поступальних жестів великім пальцем біля відритого рота. Від гніву секретарка почервоніла.

 - Як твої справи дорогенька? – єхидно підморгуючи, запитав дівчину.

 - Ні як не дочекаюсь коли ти падло здохнеш! – по-зміїному зашипіла вона, крутячи вказівним пальцем біля скроні.

 - І я також буду за тобою сумувати! – посміхнувся я, - Твій коханий в себе?

 - Станіслав Васильович зайнятий – відповіла Лідочка, замість люстерка дивлячись на себе в екран новомодного мобільного телефона.

 «Хвалиться, черговий подарунок від коханця! Ну, ну тримай так і далі». – Подумав я, беручись за дверну ручку.

Кинувши в мене зверхньо презирливий погляд дівчина відвернулась. Лізонька на її власний погляд зробила стрімку кар’єру скакнувши в соціальному статусі із продавця сільпо до секретаря директора телевізійного каналу. Як по мені то це мабуть був пік її бажань. Ну що ж – кожному своє. Прошу не судити мене строго, я не остання сволота і не женоненависник просто я досі не можу їй пробачить того як вона прийшовши зі мною на Новорічну вечірку покинула її зі Стасиком. Розумію що вчиняю безглуздо і це не красить мене як людину. Так негативні емоції взяли гору і я повів себе не по джентльменські.

 

Стасик як зазвичай різався по мережі в чергову гру зі стрільбою. Він так захопився, що на його лискучою чолі навіть виступив піт. Через декілька хвилин він нарешті побачив мою присутність. Кинувши на мене погляд, шеф кивнув на стілець і продовжив своє заняття. Я, ще кілька хвилин слухав скрекіт автоматних черг, вибухи гранат гнівні крики начальника, коли його в черговий раз «вбивали» опоненти. Збагнувши що «війна» може затягтись надовго я вирішив прискорити процес.

- Викликали Станіслав Васильович? Чи як? – ввічливо запитав я.

- Так Руслан, викликав. Ну, що ж ви творите тупе стадо?! Ну, трясця, ніякої тактики! Знову продули! - гнівно вигукнув шеф, б'ючи м'яким кулачком по столу.

Трохи віддихавшись, він витер піт носовою хусткою і почав копирсатись в ящику стола.

 - Ну, куди ж ти зараза поділася?! – роздратовано бормотав шеф.



Владимир Нежинский

Відредаговано: 08.03.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись