Розділ 1. «Стефан»

Стефан не бачив обличь тих, із ким мав битися. Вони розпливалися в нього перед очима, і Стефан піймав себе на думці, що йому було однаково, хто вони. Перед ним були вороги, загарбники, мусульмани, а головне — ті, хто мали вбити його.

— Зупинися, божевільний, — немов у тумані, почув він голос батька. — Твоя безглузда загибель не допоможе нашим військам.

«Військам, може, і не допоможе, — з тугою на душі подумав Стефан, — але допоможе мені. Смерть принесе мені спокій і швидку зустріч із Нею».

Стефан не сумнівався, що Вона померла, якщо взагалі колись існувала…

Він пам’ятав, як Вона зникла з фортеці. Вона пішла від нього зовсім ненадовго, коли його батько покликав Її. А потім Стефан заснув. Йому здалося, що він заплющив очі лише на мить, але, прокинувшись, чоловік зрозумів, що вже настав ранок, а Вона так і не повернулася. Вона зникла, і разом із нею пропали всі Її речі. Зникло все, що мало нагадувати йому про Неї. Стефан кинувся на Її пошуки. Він запитував у всіх, кого бачив, про Неї, але ніхто не розумів або робив вигляд, що не розуміє, про кого питає пан. Тоді Стефан у розпачі кинувся до батька.

— Ви маєте знати, де Оксана! — з порогу закричав він.

— Оксана? Хто така Оксана? — холодно запитав Конрад Морицький.

Приголомшений Стефан завмер на порозі.

— Холопка, служниця моєї дружини.

Конрад невдоволено скривився.

— Я не зобов’язаний знати всіх холопок, які прислуговують мені або моїй родині. Але якщо вона служниця твоєї дружини, то чому б тобі не спитати в неї?

Немов божевільний, Стефан подивився на батька. Конрад точно знав, хто така Оксана, адже саме покликав Її, коли дівчина зникла. Пан Морицький не любив Оксану й неодноразово вимагав від сина, щоб той кинув свою коханку-холопку. Але Стефан завжди відмовлявся підкорятися наказу й, дослухаючись до свого серця, вертався до Оксани. А сьогодні вранці він не знайшов її. Оксана зникла.

— Ви вчора ввечері посилали по неї! — у розпачі вигукнув Стефан.

— Я не бачив її не тільки вчора ввечері, а й узагалі ніколи, — холодно відповів Конрад. — Але якщо ти стверджуєш, що така дівчина існує, то нумо запросимо сюди твою дружину й брата та запитаємо в них.

Стефан, як божевільний, знову подивився на батька. Невже його кохання було ілюзією? Він кивнув, хоча й сам не розумів, на що сподівається, адже Оксану не знав ніхто, у кого він питав про неї.

Конрад Морицький викликав слугу і звелів покликати старшого сина й невістку.

— Божено, — звернувся він до дружини сина, — у тебе є служниця на ім’я Оксана?

Дівчина здивовано подивилася на свекра.

— Ні, пане Морицький, — відповіла вона.

— А ти, Вацлаве, — допитувався далі Конрад, — чи знаєш ти холопку Оксану?

— Ні, батьку, — Вацлав виглядав не менш здивованим за дружину свого брата. — Хто вона й чому ви питаєте про неї?

Конрад не відповів. Він зі співчуттям подивився на Стефана.

— Схоже, мій хлопчику, ти й досі не отямився від хвороби. Але нічого, лікар казав, що галюцинації, які стали її наслідком, незабаром минуть. А зараз тобі краще лягти. Певен, що згодом ти зрозумієш, що ніякої Оксани немає й ніколи не було. Ця дівчина — лише видіння чи сон, викликаний хворобою.

Минуло кілька днів, і Стефан почав вважати, що ніякої Оксани ніколи не існувало, і він готовий був у же з миритися з тим, що покохав химеру. Готовий був змиритися, але не міг із цим жити. Йому все частіше здавалося, що Оксана була не просто ілюзією, а примарею, яку він зустрів у стінах Хотинської фортеці. Тоді Стефан вирішив, що все ще може бути з нею, хоча й не в цьому світі. Він став із нетерпінням, близьким до гарячки, чекати нової битви з турками. Немов божевільний, він мріяв загинути в цій битві й назавжди з’єднатися зі своєю примарною коханою.

І ось тепер, пришпоривши коня й не звертаючи уваги на оклики батька, він ринувся в бій. Це була далеко не перша битва, у якій брав участь Стефан, але вперше він відчував якусь неймовірну легкість, немов не скакав на коні, а летів на крилах. Стефан, як і раніше, не розрізняв обличь турків. Він бачив тільки фігури. Йому здавалося, що він б’ється не з людьми, а з тінями. Удар — і супротивник уже лежить біля ніг його коня. Ще удар — і поруч із ним упав другий.

Стефан уперше бився, не захищаючи себе. Усім серцем він бажав, щоб якомога швидше все скінчилося. Але фортуна, яка далеко не завжди була на його боці, немов насміхаючись із чоловіка, сьогодні весь час допомагала йому в битві. Стефан уже втратив лік убитих ним супротивників. Йому здавалося, що він безсмертний і що, незважаючи на всі надії, цей бій не стане для нього останнім і не дозволить возз’єднатися з Оксаною.

І раптом крізь шум битви він почув її голос. Вона кликала його. У першу мить Стефан не повірив у те, що чув. Він подумав, що це мрія зіграла з ним злий жарт. Її голос ніколи не зміг би заглушити дзенькіт мечів і звуки пострілів.

Тільки подумавши про це, він зрозумів, що більше не чує звуків бою. Навколо стало дуже тихо, і тишу порушував лише голос Оксани, яка кликала все голосніше:

— Стефане, Стефане!

Забувши про турків, що оточували його, чоловік обернувся. На одній зі стін Хотинської фортеці стояла Оксана. Вона махала йому руками, і, здавалось, ось-ось зістрибне зі стіни, щоб кинутися до нього.