Розмова з пустотою

Розмова з пустотою

Це була порожня кімната, точніше і кімнати самої не було, хоча можливо й була. Ймовірну присутність когось або чогось тут видавали лише голоси та іноді звук шерхання стільців, яких, до слова, також можливо не було.

- Доброго дня. Напевно, дня… бо я не знаю що тут зараз – промовив голос.

- Мені здається, що зараз ранок, але це, мабуть, не дуже важливо для справи. Представтесь, будь ласка.

- Мене звуть Кишчень.

-Хм. Цікаве ім’я.

- Воно означає перемогу, – цього разу він і сам задумався над значенням цього слова.

Звідкись з центра почулося стукання олівця. Можливо о стіл абощо.

- Ви знаєте, як би вам так сказати…це не зовсім місце для переможців…

- Так, я розумію. Ну, це було здебільшого, глузувальне прізвисько.

- Аааа, ну тоді, так, все за формою. За формою, вірно, - здалося ніби хтось ковзає рукою по блокноту і ставить галочку з непропорційно довжелезним кінцем напроти набору букв. - Дякую за важливе уточнення.

- Ну що ж, моя історія проста і я звичайно розповім її… ну цей… якщо треба?

- Так, так, звичайно. Всі вже давно чекають на вашу історію.

Трішки вичекавши паузу, ніби електризуючи напругою кімнату для більшою уваги слухачів, Кишчень продовжив: ¬¬

- Знаєте, я любив життя рівно до того моменту як почав його ненавидіти.

-Так, дійсно, все вірно, як же це я… пункт п’ятий, сходиться … - почулося тихе возіння і нашіптування собі під ніс з місця де колись стукнув олівець. - … ознаки нашого клієнта...

-Хк. – відкашлявся доповідач, щоб показати своє невдоволення і водночас викликати почуття сорому у того бездумця з олівцем.

- Я слухаю вас, продовжуйте. - ніби нічого не трапилося, але все ж застаним зненацька відповів той з олівцем.

- Ні, знаєте, на сьогодні це все. Так далі продовжувати не можна!

Кишчень чекав ефекту відвислої шелепи, але керувальник як ні в чому не бувало продовжив:

- Ну що ж, змушувати я звичайно вас не буду. Тому давайте поаплодуємо Кишчеможцю за хоч такий маленький, несміливий крок. Дякую.

Зал заповнили несинхронні самотні оплески.

Слухач тим часом продовжив:

- Хто у нас наступний? Давайте ви, так, ви, що повинні з великою вірогідністю бути у кутку. Представтеся, будь ласка.

- Схоже я дійсно у кутку. – напевно роздивляючись по сторонам і повертаючись назад хтось звідтіля промовив . - Хм, таки у кутку… ну що ж, хай буде по вашому… проте здається в мене на них алергія, н…

- Будь ласка, не треба цього, не відволікайтеся. Краще назвіть ім’я.

- Я його в принципі з собою не ношу. – відрізав ніби усім зрозумілою фразою той - Але якщо такі умови участі, то називайте мене цифрою 5.

-  Хм, перепрошую, чому саме 5?

- Бо усі слова містять в собі якийсь сенс, самі по собі. Розумієте?

- Звичайно, ви ж їх кажете і я вам відповідаю.

- Та ні, не тому, - з важким видихом, що засвідчував усю глибину розпачу від почутої відповіді промовило щось із кутка. - Цифри вони, як вам сказати… вони ж простіші, вони можуть подобатися чи не подобатися, сенс ними якийсь не передаси, отже не введеш людину в оману чи якісь зайві думки.

- Добре, давайте більше без деталей, п’ять так п’ять, будемо так вас називати. Доброго дня, 5.

Увесь присутній склад слухачів хором промовив:

- Доброго дня, 5

- Ви в нас перший раз, чи не так?

- Вам краще знати, - максимально коротко відрізав голос, щоб продемонструвати свою образу від почутого зауваження.

- Не скажіть, не скажіть, - більш розважливо відгукнувся олівець, - в нас багато кімнат, можливо ви користувались й іншими.

- Ну, тоді, так, напевно я у вас перший раз, - трохи роздратовано, не розуміючи до чого ці питання відповіло чи відповів 5.

- Чудово. Назвіть для всіх присутніх звідки ви і з чим ви до нас прийшли?

- Я з містечка Біхлулі, якщо це важливо.

- Вам краще назвати, країну, а ще ліпше планету чи галактику, бо в нас тут клієнти зі всього Всесвіту, знаєте. Ми солідна організація.

- Галактики не знаю, проте можу сказати, що за мого життя планету називали Земля.

- Угу, - якось відволікшись, напевно на черговий запис до блокнота, промовив голос. – Назвіть свою проблему.

- Проблема… та в мене здається її й немає.

Звідкись з кута кімната почувся ще один голос:

- Дайте-но я її вгадаю або віднайду, що не дуже в принципі і різниться між собою.

Трішки розгублено, проте не скриваючи цікавості, 5 відповів:

- Ну… давайте.

- Погодьтеся, - жваво почав той, - що найбільше отруює думки нереалізованість.

- Стривайте, стривайте, стривайте, - перебив його на півслові той з олівцем, - будь те ласкаві, уточніть, що ви маєте на увазі, – попрохав головний голос з місця де колись стукав олівець. - І назвіть своє ім’я, бо потрібен такий-сякий порядок.

- Ех, - відчуваючи, що початковий запал через ці недоречні уточнення гасне, голос випалив, - називайте мене Стела. - І далі ніби шукаючи думку на якій зупинився, продовжив. - А, так, нереалізованість! Відчуття, що ти міг, наприклад, кимось стати, і навіть, б’юся об заклад, що у своїй голові вже кимось став. Навіть відчував як будеш реагувати на людей з їх питаннями, як будеш долати трудності, насолоджуватися тріумфом.

- Стоп!!! – знову розповідь безпардонно перервав той з олівцем. Уточніть, будь ласка, Стела чи стела. Це предмет чи дівоче ім’я, уточніть, будь ласка.

- Та без різниці! Можете називати мене як заманеться, хоч абстрактно – на секунду запнувшись, голос знову видав, - називайте мене Сірим Всім!

- Сірим Всім? О, ну тепер це цікаво. Продовжуйте свою думку, Сірий Всім. – Знову почулося шерхотіння руки об папір.

- Нарешті! Так ось, про що це я… а, так! Там, де я жив, головним заняттям для всіх було збирання льоду. Замість ґрунту у нас під ногами була якась гаряча матерія, а інколи вона й бурлила. Через це, лід слугував нам всім – домівкою, бо ми будували з нього житла, щоб не підсмажитися. Ми його їли, часом пили, коли він ще не нагрівався до пари. Ми ним малювали, дарували на свята. Словом, як я вже сказав, він був для нас всім. Головною мрією кожного кінирина було зібрати якомога більше цього льоду, щоб жити довше без зайвих турбот. Інколи, в нас тоді ще малечі, це виходило і з’являлася хвилька-друга, щоб подумати про життя. Про те, навіщо весь цей незрозумілий біг, чи треба взагалі нам працювати, намагатися жити чи ото як вже багацько жителів нашого супутника - дати випаруватися нашому тілу-воді. Звичайно, коли ми бачили крижаних кіниринів такі думки відходили кудись назад, тому що всі хотіли такого безтурботного життя як у цих замерзлих кіниринів. Вони ж могли днями не таскати лід, ковзати собі цими гарячими лугами, дивитися на фіолетове небо і шукати відповіді на цікаві питання. Ми ж носилися туди-сюди. А одного разу я впав, лежав довго - перший раз таке було. Повернувся горілиць і дивився на небо. Тоді на небі була всього одна зірка, але мені здавалося, що я її знаю, вона мені і я їй за друга. Мені так стало добре, як ніколи. Однією півкулею я розумів, що випаровуюся, а іншою відчував це блаженство німої розмови. Мені здалося, що колесо, в якому я увесь цей час біг раптом зупинилося і дозволило мені жити. Уся моя мотивація до збирання льоду зараз просто виблякла під жаром цієї матерії. Я вже відчував як одна з ніг починає випаровуватися, але все ж не підводився. Та раптом д…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше