Руйнуючи барикади

Життєво важливий

You can tell by the sores of my feet

That I travelled far,

Still nothing is mine to keep[1]

— Іда Марія

1

Котячі очі, немов маленькі жовті вогники, стрибають туди-сюди в пошуках їжі. Ще вчора кішка заїдалася залишками сухого котячого корму, та сьогодні єдиною її поживою стануть хіба що миші, які кожної ночі снують по нашій кімнаті. Одначе вона, здається, не надто через це переймається. Її тіло вигинається в позу мисливця, ноги напружуються, і вона видає гострий котячий звук, з яким і скаче на моє – наше з нею – ліжко. Вона починає муркати, але відмовляється йти на коліна. Натомість всідається на подушку й засинає там. «Годі з неї полювання, вона ще не настільки голодна», – роблю я висновок.

Я повільно та ніжно гладжу кішку між вух, тикаю в її миленький розовий носик та залишаю в спокої. Підібгавши ноги собі під коліна роздумую над тим, що робити далі. Так сталося, що я вже два тижні не маю роботи, і гроші, відкладені на «чорний день», помалу зникають на продукти харчування. Їх залишилося настільки мало, що я побоююся зайвий раз проходити повз магазини – саме тому кішка й лишилася без корму. Вона хоча б може собі щось зловити, а у мене в холодильнику лише мінералка, яка навряд чи змусить мій шлунок радісно «шлункотіти». Життя непроста штука, та якось виживемо.

Я вдивляюся у вікно, де вітер повільно гойдає гілки дерев. На гілках у гніздах сидять пташенята, які, напевне, також думають про їжу. Не знаю точно чи вміють вони думати, але те, чого вони хочуть, цілком очевидно. Вони вже декілька ночей заважають мені спати, цвірінькаючи у весь голос. Бували моменти, коли хотілося зацідити в них чимось важким. Тим не менш, через них я почала цінувати тишу. Ціную, і ледь чекаю, коли вже вони собі відлетять. Осточортіли.

Раптовий звук повідомлення вириває мене з думок про галасливих пташенят. Я підриваюся кожен раз, коли чую його, оскільки не полишаю надій, що хтось зв’яжеться зі мною з приводу роботи. Та весь час отримую лише різноманітний спам, запити в друзі на триклятому Фейсбуці й більш нічого. Батько постійно казав, що якщо щось хочеш, то повинен прикласти зусиль. Однак як я прикладу зусиль, якщо в роботі за спеціальністю не маю досвіду, а з останньої роботи звичайного обслуговуючого персоналу мене з тріском звільнили? Сама розумію, що від інтернет-оголошень не так багато толку, та це мій єдиний шанс.

— Будь ласка, хай це буде роботодавець… — шепчу я собі під ніс й відкриваю повідомлення.

Фіаско. Черговий спам.

І звідки тільки в них береться моя мейл-адреса?

2

Не так давно я прогортала свої старі чернетки в мобільному. В основному там були якісь цитати з книг, уривки з пісень, записи моїх співів та списки покупок… Бр-р. Така собі, звісно, це справа, передивлятися старе. Однак мій погляд зачепився за один запис. Там не було нічого, окрім слова VITAL, написаного великими літерами. Запис датований двома роками тому, і навряд чи він має якесь значення. Напевно, зустріла десь незнайоме слово і записала, щоб потім подивитися. Не знаю, чому зараз про це згадала.

Я дивлюся на обличчя перехожих, а потім сідаю на найближчу лавку, щоб перелічити ті гроші, які залишилися в гаманці. Хотілося б зараз, щоб окрім тих, що ношу з собою, я мала десь заховані євро та долари… або фунти. Останні ще ніколи не тримала в руках. Цікаво, які вони?

В магазині купую трохи сосисок, вермішель швидкого приготування та котячий корм. Коли я йшла, Меліса – моя кішка – ще спала. Зуб даю, що зараз вона прокинулася й шкребе нігтями ліжко, щоб дати знати про свій голод. Завжди так робить, мала бешкетниця. Я взяла її, коли щойно приїхала до цього міста. В кімнатці, яку зняла за крихту грошей, було неймовірно самотньо, тому я намагалася знайти спільну мову з господаркою квартири. Це старенька підсліпувата бабця, яка ледь чує і не надто любить потеревенити з «молодяками», як вона називає юне покоління. Хоча й має десь з метр п’ятдесят росту, дивиться ніби звисока. Спочатку я думала, що ставиться вона так до чужинців і при певних стараннях з нею можна зблизитися і мати хоча б якогось співбесідника в перший час. Я робила багато речей, але бабця виявилася незламною. Та й я зрештою припинила намагатися – навідалася до найближчого притулку тварин і знайшла собі найкращу подругу. Меліса одразу впала в мені в око: велика, повністю білого окрасу й з такими хитрющими очима. Завідувачка не гаючись попередила, що вона з характером.

— Оце, що в неї ліве вухо трохи погризене, — почала вона, — то ми не знаємо точно звідки й як. Такою знайшли. Вона мала нашийник, але там не було адреси, лише ім’я. Осьо секрет вуха нам відкрився швидко. Бачте, вона не надто любить інших котів. Така собі кішка-мізантроп, — засміялася завідувачка. — Постійно лізе з ними до бійки. Не любить, коли звертають увагу на когось, крім неї. Так сказати, відчуває загрозу в своїх брата і сестрах.

І справді. Кішка почала шипіти, немов закликаючи дивитися лише на неї, коли ми трохи відійшли. Саме тоді я й вирішила, що цій самотній кішечці потрібен ще хтось не менш самотній за неї.

Коли принесла її до себе, то старалася сховати від господині квартири – раптом з котами не можна, але, на мій подив, все сталося навпаки. Хазяйка не сказала нічого з приводу кішки. Вона відрізала їй шматок ковбаси й погодувала з рук. Мелісі бабця також сподобалася, вона й зараз часто виходить тертися о її ноги й не розділяє моєї настороженості. Кажуть, коти тягнуться до хороших людей. Чи маю я право називати хазяйку поганою, якщо навіть толком її не знаю?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше