Її обличчя

 Дехто каже, що в Неї немає обличчя. Дехто стверджує, що бачили його. Але всі згодні з тим, що Вона є. І звідки Вона прийшла, коли - на це питання навряд чи є відповідь. 

 Скільки років - не порахувати - пройшло з тих пір, як перша людина позаздрила своєму сусідові. Що це було? Може, різьблена палиця. Може - жінка. Скоріш за все він не відповідав за свої дії, коли вперше взяв у руки камінь не для того, щоб щось створити, а щоби вбити. Ніхто вже не пам'ятає, як він себе відчував після скоєного - відчував він задоволення чи страх. Історія знає лиш одне - він заволодів тим, чого хотів. Йшов час. Людей ставало більше, суспільство росло. Суспільство вимагало. Нових земель, джерел блискучого каміння, безкоштовної робочої сили. У сусіда все це було. Історія повторилася. Але саме в той момент і народилась Вона. Саме тоді вперше пролунало Її ім'я. Війна. 

 Люди сказали це слово - і наділили Її зовнішностю, характером, божественними силами. Беззаперечним правом відбирати життя. І тепер для того, щоб забути Її, доведеться знову увергнути все людство у безодню незнання. Але перед тим... Лезо Її меча упіп'ється в їх пам' ять. Вона прийде в останній раз, скинувши цивілізацію у морок. Людей стане так мало, а землі будуть настільки непридатні для життя, що нікому і ні за що буде битися. І тільки старожили ще будуть пам'ятати, що сталося, хто цьому причина. 

 Колись... Так майже сталося. Двадцять сьомого серпня двісті третього року ери Єдиної Землі, світ був на грані. Велика Імперія почала своє безповоротне падіння. В трьох провінціях запалали вогні громадянських воєн, сусідній Моркон зазіхнув на найближчий до себе шматок. Вона знову явила себе світові. Скрізь, де лилась кров, скрізь бачили Її. І бачили, як Вона рубає буйні голови. І бачили, як Вона плавить золото. Бачили, як Вона за руку веде дітей. Її бачили на різних кінцях континенту так часто, що викликала сумнів сама вірогідність того, що це Вона. У місцях, де Вона колись бувала чи там, куди Вона збиралась прийти, бачили Її привид. Люди називали їх Ехом. Ехом Війни. І не раз бачили, як Ехо переставало бути привидом і ставало Нею. Вони розповідали, як у той же момент земля під Нею починала палати, що навколо розносився неясний гул, а небо, звичайно сіре, робилось кривавого кольору, неначе художник-бог занурив у небеса свій пензель. Люди боялись Війни; Але не Міранс Сора. 

 Мірансу сімнадцять. Він у тому віці, коли війна здається напів-романтичною. Тому він і не боявся. Його призвали захищати свою батьківщину, провінцію Ніркортан, від вторгнення Моркону. І він, так палко люблячи свої пшеничні поля, стіни рідного Мірангода, у честь якого отримав своє ім'я, не боявся Війни. Їх, разом з іншими ніркорцями різного віку і статусів, послали захищати Нагбей; Звично квітнувше життям портове місто, бачивше ще кочівницькі часи, мовчало. Гробове мовчання нависло над ним. Гробове і кричуще одночасно. Це напружувало. Нагбей всюди відомий, як головний порт Північного моря, Ніркор зобов'язаний саме йому своїми багатствами. Командири загонів хмурили брови, не давали наказу рухатись вперед. Вони знали - щось не так... І розвідка повідомила, що місто вже захоплене. Замість того, щоб захищати, війська, прислані як підкріплення, змушені були відступати ні з чим. Відбити місто не вистачило б сил. Ех, якби ж тільки вони прибули раніше!.. Міранс жадав віддати батьківщині борг і не погодився б відступати. Та куди сімнадцятирічному хлопцю проти свого командування і цілого захопленого міста? Але не це одне непокоїло його... А й той образ, що став перед ним. 

 Там, вдалині, стояла Вона. Один лише силует Її на тлі стін полеглого міста привертав нервові погляди солдатів. Від нього віяло чимось злим, він неначе пах кров'ю. Її силует лякав. Вона стояла у латах, з кільцями у косах, спадаючих Їй на груди. Вона, як зі сну, невидимо звала Міранса підійти ближче. Чи може, так лише здавалось? Інші солдати теж бачили Її, але відразу відводили погляди так, наче замість Неї там були зкалічені смердючі останки. Відводили погляди, боялись, морщилися. Не хотіли зтикнутися з Нею поглядом, бо здавалося, навіть з такої відстані Вона бачить їх усіх. В кінці-кінців Міранс, відкинувши усі упередження, наважився вийти Їй назустріч. Інші солдати спробували зупинити його, але, відчуваючи на собі Її погляд, відсахувалися. Так, Вона беззаперечно бачила їх всіх. І в той же час, Війна дивилася прямо на йдучого до Неї хлопця. І ні лайка офіцерів, ні торсання товаришів по службі не дали йому зупинитися, не дозволили засумніватися. Нащо він йшов до Неї?.. Може, у ньому палало жадання змінити щось. Він вірив, що може змінити світ, вплинути на саму Війну. Наївний юнак... 

 Тепер вони зустрілись з Війною лицем до лиця. Війна повернулась до стін Нагбея, де морконці готові були відпустити тятиви десятків луків, випустити десятки стріл в хлопця-одинака, і ті завмерли, опустивши свої луки. Вона поглянула хлопцеві в очі і він зковтнув, зі всіх сил намагаючись не відвести погляду. У животі похололо, в горлі пересохло і страх почав зсуватися, неначе ґрунт. Та він зтис руки в кулаки і наполегливо дивився Їй у вічі. Незрозуміла ціль, через яку він тут, перед Нею, не давала йому піти. Сама Війна стояла перед ним, та обличчя у Неї було не таким вже й страшним. Її очі були блакитними, шкіра блідою, волосся, зачесане назад - пшенично-золотавим. Вона нічим не відрізнялась від ніркорок, бачених Мірансом. Вона здавалася йому навіть прекрасною. І, не дивлячись на всю "звичайність", сама Вона палала вогнем. Тільки погляд Її був безпристрастним, холодним. Ось Вона яка, Війна... Суперечлива. Полум'я та лід. Здавалося, Вона повинна була щось сказати, та уста Війни були закриті. Стояла настільки приголомшуюча тиша, що обидві армії боялися дихати. А Війна усе мовчала. І в мовчанні цьому, здавалося, було більше тисячі слів... Які ніхто не міг розібрати. 

 Скільки часу пройшло з початку німого діалогу? Ніхто не міг сказати. Стрепенулись вони лише тоді, коли Війна стала поступово щезати, і повністю розчинилася у повітрі, неначе марево. Вони, як Міранс, побачили в Ній жінку, особистість, а не явище. І, забувши про явище, забули, що повинні були битися. І лиш тоді вони змогли дихати вільно - страх пішов разом з Війною.