Серце у полоні

1.

У сумці стандартною мелодією розривається телефон, а я біжу на височезних підборах вниз сходами своєї старенької п'ятиповерхівки. Доводиться підняти поли довгої шовкової сукні рожевого кольору, щоб не перечепитись і до повного щастя не скрутити собі шию.

Думаю, моя подруга Оля не зрадіє, якщо я не з'явлюся до неї на весілля. Все ж таки я подружка нареченої, і цю жахливу сукню підбирав для мене відомий дизайнер. Шкода, що він не второпав: рожевий колір мені не пасує від слова зовсім. А я не змогла сказати свої враження, щоб не ображати Олю. Все-таки її батьки шалені гроші витратили на це свято. 

Добре, що додумалася замовити таксі перед тим, як залишити квартиру. Тільки-но вибігла з під'їзду, побачила автівку з жовтою шашечкою. 

Швидко сідаю у салон і називаю адресу дуже дорогого ресторану нашого міста. Він відкрився лише кілька місяців тому, але вже став найбільш пафосним місцем для багатих людей. Батькам Олі та нареченому довелося викласти кругленьку суму, щоб святкувати весілля саме в ньому. 

Поки таксі везе мене туди, сама набираю номер подруги. Знаю, що вона розсердиться, бо, швидше за все, на церемонію я не встигну.

- І де тебе носить? - питає злісно, знявши слухавку. - Мені виходити через п'ять хвилин!

- Пробач, люба! Мене на роботі затримали! - випалюю емоційно. - Я буду хвилин через десять. Розпочинай без мене.

- Доведеться, - зітхає Оля. - Ти запрошення не загубила? У цьому ресторані дуже жорсткий фейс-контроль. 

- Ні, воно зі мною!- пам'ятаю, що клала його в сумку. - Все буде добре. Не хвилюйся, люба! У тебе сьогодні такий день!

- Ага!- бурчить подруга. - Такий день, а тебе немає поряд. 

Завершую виклик і ховаю телефон у сумку. Все вийшло не так, як я планувала. Моя зміна завершилася о восьмій ранку, але я і подумати не могла, що доведеться  залишитись ще на дві години. Тепер я запізнююсь на весілля єдиної подруги й зараз мені дуже незручно. Знаю, як Олі важливо, щоб я була поруч. 

Таксі зупиняється перед центральним входом у ресторан, і, всунувши кілька купюр у руки водієві, покидаю салон. Біля входу бачу двох високих чоловіків у чорних костюмах і розумію, що це та сама охорона ресторану. 

- Доброго дня! - зупиняюсь перед двома бугаями, що загороджують вхід. - Я на весілля до Ольги Григоренко. 

- Ваше запрошення, - грубий голос одного з охоронців змушує мене ніяковіти.

- Так, звісно, - відкриваю сумку й починаю шукати в ній невеликий листок, який кілька тижнів тому дала мені Оля. Та чим більше минає часу, тим краще я розумію, що запрошення у сумці немає. Швидше за все, я таки не поклала його в сумку, або ж сумка була не та. 

- Довго ще? - невдоволено питає інший охоронець. 

- Послухайте… - відчуваю, як починає горіти обличчя. Така ідіотська ситуація могла скластись тільки зі мною. - Я запрошення вдома залишила. Та якщо ви запитаєте у нареченої, то вона вам скаже, що я точно її гостя.

- Церемонія розпочалася, тому ніхто нікого запитувати не буде, - байдуже заявляє чоловік з квадратною щелепою і кривим носом, який у минулому точно ламали. - Просимо вас відійти й не загороджувати прохід. 

Здається, я таки втратила можливість потрапити всередину. Оля мені не пробачить цього. Та я і сама не пробачила б подібного. Від відчаю хочеться плакати, але робити це ще зарано. Пройти повз охорону я точно не зможу, а всі гості вже давно всередині. 

Якщо церемонія дійсно розпочалася, то немає сенсу телефонувати Олі або її матері. Не можу відволікати їх у такий момент. Залишається почекати мінімум пів години й вже тоді набрати номер. 

Доводиться відійти вбік, тому що охоронці кидають у мій бік недобрі погляди. Обхоплюю себе руками, тому що в одній шовковій сукні трохи прохолодно в середині квітня. Коли бачу, як до центрального входу під'їжджають одразу три величезні позашляховики чорного кольору з наглухо затемненими вікнами, розумію, що прибув якийсь багатій. 

Помічаю, що охоронці біля входу нервово переглядаються, а тоді з автомобілів починають виходити ще з десяток таких же амбалів у костюмах. Мені стає цікаво, кого ж вони так віддано охороняють, а вже за мить я бачу його.

З заднього сидіння позашляховика виходить чоловік у сірому діловому костюмі. Його дорогий годинник виблискує на сонці, але мій погляд притягує не він.

На вигляд чоловікові років тридцять з лишком. Темноволосий, широкоплечий, але не такий накачаний, як його охоронці. У нього все в міру і гарний він по-чоловічому. Вольове підборіддя, темні очі та чорне волосся. Мабуть, такий чоловік в житті не погляне на таку дівчину, як я. Хоча… не потрібен мені такий багатій. Де я, а де він! 

Вся ця процесія швидко прямує до входу, і в мою голову залітає дійсно божевільна ідея. А що, коли цей багатій допоможе мені потрапити всередину? 

Встигаю тільки подумати про це, а ноги самі несуть мене до нього. Тільки от все виходить не так просто. Мене зупиняє перший охоронець, не даючи можливості наблизитись.

- Пробачте! Ви можете мені допомогти? - кричу щосили й, чесно кажучи, не сильно сподіваюся на диво. 

- Ану відійдіть! - гиркає охоронець. 

- Почекай, Олеже! - хриплий голос багатія змушує мене напружитись. Ось зараз він віддасть наказ викинути мене геть за таку зухвалість. Тільки от стається все зовсім не так. Охорона розступається - і переді мною з'являється той самий багатій. Навіть на підборах я заледве дістаю йому до підборіддя. І це доволі неприємно. Наче муха перед слоном. - Чим я можу допомогти?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше