Серед чорних пісків

        Якщо придивитися - всюди чорні смуги, вони тягнуться вздовж пляжу на сотні метрів. Ось вони - зловісні чорні піски, що містять торій, небезпечний радіоактивний елемент. Їх видно навіть з супутника на картах, поміщених в Google.

                                                                                                                                                           (З Інтернету)

           Йти на пари до шараги (вибачайте мою французьку) як і вчора, й позавчора, й…. не хотілося. Хоча, шарага як шарага. Ну, називається, типу, солідно «Приазовська гуманітарна академія». А так, звичайнісінький виш, яких в Україні-ненці багато – зі своїми хабарниками, облущеним паркетом, холодними (дуба можна дати!) аудиторіями взимку й задушливими влітку. Такими паркими, що спина прилипає до спинки стільця радянського зразка, коли пари проходять в тій старезній аудиторії, яка є взірцем «епохи застою». Вікна на всі стіни без, хоча б, яких-небудь фіранок (мовчу про жалюзі – мрій-мрій!). Жерсть. А за вікнами ж дві тисячі сімнадцятий! І саме початок літа.

        І мені сімнадцять. Ровесник тисячоліття. Так мене дідусь називає. Що з нього візьмеш? Людина радянського гарту. Герой соціалістичної праці! Все жаліється, що я пішов до ПГА, а то б продовжив славну династію металургів Міщенко, що відомі на весь Маріуполь. Працював би на заводі «Азовсталь»…

          Але все це лірика. Вчитися не те б що не хочеться - треба. Кому? Не стільки мені самому, як батькам. От і вчусь. На філолога - англійська та німецька мови.

          Так от. Йти на пари не хочеться… Не піду… Правильно ж, насилля – це зло. Не буду чинити насилля над своєю особистістю… Аж легше на душі стало.

        Піду на море!.. На Правий берег - далеко. Міський пляж – рай для санітарної служби. Бактерії всіх видів. І холерні вібріони плавають поміж фекалій. Вирішено – їду на Азовський. А що – пляж непоганий. Одна біда - військові понаставляли надовбнів. Та що поробиш – зона АТО. Навіть сьогодні було чутно, як за межами міста бабахкало. Задовбали! Чи ж закінчиться коли-небудь?

      …Що з собою? Звісно, наплічник. В нього – рушник, жуйку - а як дівчина яка зустрінеться? Килимок не беру – на піску полежу. Воду куплю на пляжі – носять постійно. Гроші! Ледь не забув. Туди – назад 12 грн, на воду десятка, двадцятка про всяк випадок. Телефон? Є. В кишені. Разом з навушниками. Телефон – це найважливіша річ за всі інші. Без нього, як без рук. Телефон, правда, не моєї мрії – дідусевої. Подарував на день народження, коли мені 16 виповнилося. Туристичний – протиударний, вологу й пил не пропускає… Ну, і таке інше. На пляж саме те, що треба. Отже, все. Мерщій на зупинку!..

       А от і «сто сьомий»! Пощастило – бабця встала, сів на її місце. Навушники – у вуха, погляд – у вікно. Їхати близько півгодини. Буду насолоджуватися музикою…

        І не помітив, як доїхав до Азовського. Це тому, що сидів. Якби висів на поручнях, навряд би так час пролетів. Майже, як в Ейнштейна в «Теорії відносності»: «Як плине час для тих, хто сидить і стоїть у набитій маршрутці». Хм. Та я майже геній.

        Все. Досить думати про казна-що. Швидше до моря. Людей небагато. Відносно. (Знову про казна-що!) Обминув надовбні… А от берег.

        Кинув речі і з розбігу шубовснув з головою у хвилі.

  - Обережніше! – почув задерикувате.

       Обернувся. По пояс у воді - дівчина. Так стоїть, як зазвичай стоять дівчата, коли вода їм здається холодною. Вся оббризкана. А гарна! Волосся біляве. Зеленоока. На Русалоньку схожа. Стоїть, обійнявши себе руками – від бризок захищається.

 - Пробач, - промовив.

 - Будеш мені винен, - відповіла.

 - Цікаво, що?

 - Хоча б морозиво.

 - Добре, - посміхаюся. А сам стривожено думаю: «Двадцять гривень вистачить на морозиво? Хтозна, яке вона схоче.»

    Вголос:

 - Сама звідки? Місцева?

 - Ні. Приїхала до бабусі на море.

 - А у вас моря, певно, немає? (Йолоп! Що за дурне питання?)

 - Чому ж, є - Київське.

 - Та це ж на Дніпрі!

 - Отож. А мені хочеться справжнього, з солоною водою, медузами.

 - З медузами у нас не дуже. Може, в серпні побільшає. А от що вода солона, то солона. А ти перший раз на морі?

 - Та ні. Раніше часто приїжджала. А потім у вас війна почалась. Страшно було сюди їхати.

 - Якщо вже приїхала – пірнай! Чого чекаєш? Давай, на "Раз-два-три!"

      Звісно, на "Раз-два-три!" вона не пірнула, а потихеньку опустилася в воду і попливла.

       Я – поряд. Пливли майже з однаковою швидкістю. А вона таки вміє добре плавати!

     Пливу, радію. День сьогодні чудовий! Море, поряд гарна дівчина! І совість не гризе через пропущені пари. Поки плавали, познайомилися: