Глава 1

— Ксюшо, поговори зі мною, — намагаюся достукатися до доньки, яка заховалась обличчям у подушку і склала руки під чолом.

Марно.

Вона лише смикає плечем і просить відчепитися.

Я не відразу побачила, що вона не в настрої. Сестра забрала її із садочка, вона встигла прошмигнути повз мене, а я продовжила роботу над курсовою, яку мені замовили кілька днів тому. Тільки за годину помітила, що донька лежить ось так на ліжку й ні на що не реагує.

Я зітхаю і встаю, вирішивши покликати її на вечерю пізніше, й навіть беруся за дверну ручку, щоб вийти з кімнати, але Ксюша зупиняє мене словами:

— Де мій тато?

Я різко розвертаюся, не знаючи, як реагувати, щоб не травмувати її дитяче серце.

— В садочку половину дівчаток татусі забирають. І вони хизуються цим.

Вона сідає на ліжку й дивиться на мене своїми карими очима так, що я насилу роблю кілька кроків і сідаю поруч із нею. Вона нагадує мені свого батька: впертим виразом обличчя, високо задертим підборіддям і надутими пухкими губками. Мені здається, Ксюша взяла від мене… ні-чо-го. Уся в батька. Повна його копія.

— Сонечко, я вже казала тобі, чому тато не живе з нами.

— Казала, — погоджується. — Але він же десь є? Чому він не приходить до мене?

Ксюша не вперше запитує про батька. За останні кілька місяців — це вже втретє, але ми ніколи не заходили так далеко. Зазвичай, вона задовольнялася простою відповіддю на кшталт «В нього багато роботи й зовсім немає часу на нас», але не цього разу. Вона хоче знати, де він, що з ним, і я не здивуюся, якщо за хвилину вона вимагатиме знайомства з ним.

— Маленька, він про тебе не знає.

Я повинна була сказати їй це раніше, але вважала, що вона ще маленька. Пів року тому, коли вона вперше запитала про свого батька, можливо, але зараз… я більше не можу вдавати, що нічого не відбувається.

— Як це не знає? — щиро дивується донька. — Не знає, що я народилася?

— Не знає, сонечко.

Я подумки готуюся до важкої розмови й прокручую подумки можливі відповіді, але Ксюша швидко вимовляє:

— Так подзвони йому і скажи, що я є. Нехай візьме цукерки, плюшевого ведмедика і приїде.

Клубок застряє десь глибоко в горлі, і я не можу його проковтнути. Я ж знала, що так буде, передбачала, що донька запитає про батька, а я не зможу збрехати й сказати щось на кшталт, що він був льотчиком і одного разу його літак розбився. Як і не зможу виставити Руслана винним. Адже він не кидав її. Він просто про неї не знає.

— Мамо! Мамо! — трясе мене донька, вставши на ліжко ногами. — Дзвони йому, мамо! Скажи, що я є! І що я його чекаю.

Моє дихання спирає, хочеться заплющити очі й уявити, що мене тут немає. Мені потрібно їй щось відповісти, а я не можу, тому що сльози застилають очі.

— Я не можу йому зателефонувати.

— Чому?

Ксюша припиняє стрибати й трясти мене, як чарівне деревце, з якого падають яблука.

— Тому що в мене немає його номера. І я не знаю, де він живе, — випереджаю її. — Наш світ занадто великий, сонечко. Тато ж навіть не в цій країні.

Вона, помітно спохмурнівши, падає попою на подушку й підтягує коліна до підборіддя.

— Він що… ніколи-ніколи про мене не дізнається? І не прийде? Як його звати, мамо? А прізвище? Як у нас із тобою?

Вона дивиться на мене з-під опущених довгих вій так, що я відчуваю кожну краплю провини, яка, здається, переповнить чашу та виллється назовні річкою моїх сліз. Її важкий сумний погляд стає нестерпним, а коли в очах з’являються сльози й повільно стікають її обличчям, я хочу провалитися крізь землю.

Від необхідності відповідати мене звільняє дзвінок у двері. Вчепившись у цю можливість, біжу відчиняти. Там сестра із синами. Вони живуть поверхом нижче й часто приходять до нас просто посидіти. Уже дорослі тринадцятирічні хлопці заходять у кімнату і, як вдома, проходять вглиб квартири. Чую, як Ксюша радісно пищить. Мабуть, Олег або Паша, підхопили її на руки, і вона відволіклась.

Сестра заходить слідом за синами й проходить на кухню. Я зачиняю двері й, перевівши подих, йду за нею. Цю квартиру я орендувала відразу після народження Ксюші, до цього всі десять місяців жила в сестри, підробляла тим, що брала замовлення на дисертації та докторські, курсові та дипломні роботи. Дещо вдалося зібрати, і я винайняла квартиру, а за три місяці після пологів сестра запропонувала мені підробіток. За пів року ще один.

Я знімалася для компаній, не так часто, як сестра, але гроші були. Моя фігура дозволяла, зовнішність — теж. Сестра, звісно, заробляла набагато більше та була значно популярнішою, але вона працювала моделлю понад шість років, та й жила тільки на ці гроші, а я так… підписала контракт, сходила на кілька фотосесій, отримала гонорар і до наступного замовлення забула про спалахи камер.

Я заходжу на кухню і пропоную чай, Соня відмовляється й запитує:

— Розкажеш, що сталося?

— Про що ти?

— Облиш, ти двері відчинила бліда, неначе полотно. Що сталося?

— Ксюша, — я зітхаю, — заговорила про батька.

— І що? — щиро дивується сестра. — Ти не знала, що говорити?

— Я сказала їй правду.

Між нами западає незручна пауза. Сестра завжди була прихильником того, щоб я нічого не говорила донці про батька. Помер, загубився, не хоче з нею бачитися, вона радила звинуватити у всьому його, але я не могла.

— Він не винен, Соню, — виправдовуюсь, заламуючи руки. — І я сказала, що він про неї не знає.

— Ти підписала собі вирок, матусю, — гарчить сестра. — Виставила б його виродком та й по всьому.

— Ти ж знаєш, що це не так.

— Знаю, — вона киває. — Мудак його батько, а він білий і пухнастий, відразу повірив та повівся. Скажи мені, тобі зовсім на себе начхати, тому ти вирішила ще й доньку проти себе налаштувати? А що, зате Русік білий та пухнастий.

— Припини.

— Не припиню, — вона хитає головою. — Його татусик зруйнував твоє життя, а він, бідненький, образився і звалив з кінцями.