Що водиться в українських лісах

Глава 1

"Ненавиджу цей будильник" — думала Марі, намагаючись дотягнутися до телефону. Насправді її звуть Марічка, але вона вважає за краще представлятися Марією.

До речі, дзвонив зовсім не будильник. Той вирішальний день був суботою і з чого йому дзвонити?

Це старий знайомий, у минулому однокласник, згодом колега, а тепер просто товариш. В цілому, хороша людина, ніколи не відмовляв у допомозі, давав в борг і підтримував морально, в чому і Марі не могла йому відмовити. Тому балакала з ним півночі і о шостій ранку в суботу, знехотя, прийняла дзвінок.

На тому кінці дроту (дивна фраза, не знаходите? Давно вже немає ніяких дротів) хворобливий голос знову говорив як йому погано. Він трохи хрипів і, здається, мало не плакав:

— Благаю, приїзди, я більше не можу.

— Ти хоч скажеш що трапилося? — Позіхаючи, питала дівчина.

— Мені дуже погано.

— А кому добре о шостій ранку в суботу?

— Ну чого тобі варте?..

— Гаразд, чекай.

Вона скинула виклик і тяжко опустилася на ліжко. Вчора він теж не вважав за потрібне пояснювати, змушуючи її вгадувати, що ж сталося, вгадати так і не вдалося, але о третій годині ночі вдалося заспокоїти бідолаху, здається він навіть заснув.

Долаючи себе, дівчина піднялася на ноги. Не шуміти у неї виходило кепсько, просто пощастило, що домочадці не прокинулися. Вона жила з батьками і порядком набридала своїми витівками. У свої двадцять з невеликим, вона все-таки не вміла підтримувати порядок та дисципліну. Мала звичку зникати на кілька днів, тільки скидаючи повідомлення, що не з'явиться ночувати. Тому ніхто не здивуеться, коли прокинувшись, не виявить ні її, ні ключів від мотоциклу. Як не здивувалися того дня, коли вона прийшла з цими ключами і заявила, що життя — це драйв.

 

Надворі починався дрібний дощ і холодний північний вітер пробирав до кісточок. Проте їхати на інший кінець міста маршруткою не було жодного бажання. Марі застібнула улюблену косуху під горло, сильніше закуталася в щільний рожевий шарф. Виглядав він, варто відзначити, дуже чепорно, на фоні брутальності "байкерші", рівно доти, доки вона, приминаючи зелене волосся, не одягла такий же рожевий шолом і рукавички. Тепер увесь образ виглядав просто безглуздо. Марі це мало турбувало, адже саме такої реакції вона й просила до себе. Хотіла, щоб люди дивувалися, озиралися, шепотіли про неї, а головне запам'ятовували. Тому і фарбувала волосся щоразу у новий, більш яскравий колір, тому і вдягалася завжди наче новорічна ялинка. 

У рожевих відтінках, доречі, була і практична користь, із загадкових причин, більшість автомобілістів, зокрема чоловіки, пропускали її вперед, навіть в заторі. 

Варто сказати, що сталося все це тієї прекрасної осені, коли в місті ще не були добудовані нові мости, тож в суботу на острові були все ті ж затори, ті самі забиті маршрутки. Обережно прослизаючи між великими та важкими автомобілями, вона не озиралася навсібіч, не мала звички дотримуватися правил взаємної ввічливості водіїв, як, втім, і правил дорожнього руху. До того ж вогненно-червоні дерева, на які щоразу відволікалася Марія, цієї осені наче розмовляли до неї, наче кликали кинути мотоцикл біля узбіччя та втекти кудись углиб Хортиці, до древніх капищ. Проте часу все не було і дівчина тільки піддавала газу, оминаючи фури по узбіччю. 

Дощ посилювався, коли Марія паркувалася біля під'їзду старої п'ятиповерхівки. Вона довго копирсалася у внутрішній кишені куртки, вишукуючи телефон (я не перебільшую, в цю кишеню, за великого бажання, поміщається пляшка портвейну), ключі в неї теж були, але, погодьтеся, було б неввічливо просто заявитися. Товариш, ніби відчув її прихід, він відчинив важкі двері, жестом запрошуючи увійти. Вигляд його важко було назвати здоровим. І без того невисокий худорлявий хлопчина, схуд ще сильніше, шкіра значно зблідла, напівзаплющені очі та посинілі губи. Розпатлане золоте волосся третій день не чуло про шампунь, а руки здригалтся наче в гарячці.

— Генрі, як ти? Дійсно, погано виглядаєш. — співчутливо промовила дівчина, торкаючись його крижаної руки.

Хлопця звали Георгієм, простіше — Гера. Але хіба Марі може бути товаришем Гери? Вона мала звичку називати його Генрі або Генріх (втім, я думаю, ви вже звикли до епатажу цієї особи).

Він тривожно сіпнув рукою і почав мовчки, монотонно і повільно, провертати ключ у замку. А потім, так само, жестом, запросив увійти і знову довго запирав двері на усі замки. 

— Генрі, а що відбувається? — Заговорила вона з побоюванням.

А він, також мовчки, жестом запросив на кухню. Тут вже двадцять років нічого не змінювалося, тільки відклеювалися шпалери і темніли дерев'яні віконні рами. На старенькому столі, що кренився вліво, стояли дві порожні пляшки з-під горілки. Жоден світанковий промінь не міг проникнути, через щільно заклеєні фольгою вікна. 

— Батько знову запив... — Марі зітхнула з полегшенням і, вже звично, почала заспокоювати друга. — Ти ж знаєш, це всього на кілька тижнів. Він ще вибачатиметься...

Батько Гери, після смерті дружини, часто не знаходив собі місця, багато пив, поводився непристойно, піднімав руку на сина, але завжди повертався, плакав, вибачався. 

— Це не він. — нарешті заговорив товариш. — Це я.

Проте, на вигляд хлопчина був абсолютно тверезий. Дівчина з недовірою озирнулась на друга. А той дістав із морозилки закриту пляшку і дві чарки, а потім поспішно наповнив обидві.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше