Пролог

Сухі вітри здували гарячі піски пустелі й запилювали очі, голі п'яти обпікались на розпеченій сонцем поверхні. Цей палкий велетень давив на голову так, що здавалось мозок всередині розплавлявся, а худа дівоча фігура продовжувала йти. Її вів в невідомість якийсь безіменний тип, тримав за руку і впевнено направлявся в далечінь. В горлі обірванки пересохло, вона хотіла пити, але перед собою бачила тільки пустельний пейзаж. Перекотиполе кілька раз наздоганяло їхню компанію, але відкинуте невідомою силою, міняло свій напрямок руху. Довге русяве волосся дівчини розвівалось на вітру і її вже не один раз тривожило питання: як вона сюди потрапила?

– Ти напевно находишся в незнанні, тому що розум затуманено? – шум вітрів перекрив цей дужий голос, а зацікавлені зелені очі розглядали юну персону. Його середньоазійський акцент різав слух, а стародавній говір доставляв в образ якоїсь магічності. – Чесно кажучи, я і сам не знаю відповіді на твоє питання, але скоро ми відкриємо завісу таємниці. – Провідник підморгнув дівчині.

Так і не почувши нормальної відповіді, вона довірилась незнайомцю в темному каптурі, який вів її далі. Невдовзі в обличчя подули холодні вітри й вони опинились перед величними залізними ґратами кам’яної фортеці, коли сонце уже схилялось на захід. Вона виглядала надійною і стійкою до будь-яких ворожих нападів. Декілька охоронців патрулювали на вершині цього муру, що робило їхню роботу набагато величнішою, а їх самих – строгими зберігачами якоїсь таємниці.

Натомість, вони зовсім не звертали уваги на подорожніх, які наблизились до воріт. Ноги нестерпно боліли, дівчина була втомлена, а її шлунок спустошено. Та на цьому їхні проблеми не закінчились. Охоронець з іншої сторони воріт не бажав їх пропускати. Таємничий провідник перемовлявся з ним незнайомою мовою, яка була більше схожа на стрімке шепотіння та шипіння. Не було відомо, про що він говорив, але після передання мішечка с монетами, грати відчинились на кілька метрів, щоб подорожні змогли пройти.

Коли пустеля та охоронець опинились далеко позаду, чоловік щось невдоволено пробурчав своєю мовою та після кинув загадковий погляд на дівчину.

З пустелі Вірної Загибелі він привів прекрасну діву, що могла стати Музою для будь-якого митця. Її русяве волосся передавалось позолотою, а небесно-голубі очі виражали чисту наївність. Від худорлявого, жіночого стану віяло ніжністю, а від її волосся пахло морським бризом. Попри це, шкіра юнки була блідуватого відтінку, хоч і бажалось добавити до неї трохи засмаги. Ну нічого, після подорожі в пустелі ця похибка швидко зникне. Така дівчина могла бути окрасою знатного дому, а про її красу було б оспівано не одну пісню менестрелів.

Цей погляд явно не подобався незнайомці й вона відвернулась від нього, оглядаючи своє нове місцеперебування. В пустелі не було так красиво, хоч і побула вона там недовго. Та що взагалі може бути красивим серед безкрайньої купи піску? Особливо під час неземної жари, яка перетворює поверхню в розпечену лаву. Таким чином, усі охочі могли б зіграти в «Підлога – Лава», дівчина від своєї догадки мляво посміхнулась. Всередині цієї фортеці люди ходили в вишуканому, але застарілому одязі, неначе вилізли зі сторінок книг про Стародавній Єгипет, Рим та Грецію, щоб об’єднатись в цьому світі та відпочити від своїх проблем. На дівчині ж була накинута, неначе мішок, лляна сукня і ледь-ледь тримались пов’язки на ногах, які нічим не допомогли при її подорожі в пустелі. Підошва стерлась, а гола шкіра стопи була запечена від гарячого піску. Цей пісок був повсюди: на шкірі, волоссі, одязі дівчини й під насміхання поводиря, вона старалась скинути його з себе.

– Ну не на людях же. Пішли, я проведу тебе в будинок Тихона, там проживають такі як ти. – чоловік весело змахнув рукою і пішов наперед, в той час, як блакитноокій довелось його наздоганяти.

Будь-які кроки давались їй з нестерпним болем, але якщо вона надумає зупинитись, то має шанс загубити з виду незнайомця. Дивлячись на його спину, дівчина змогла побачити кілька чорних локонів волосся, що визирали з-під його чудернацького одягу. Хоч надворі була страшенна жара, цей чолов’яга був накритим з голови до ніг чорним каптуром, а на ногах мав шкіряні черевики старого типу. Згадується їй, що вперше побачивши його, подумала, що то сама смерть прийшла до неї, але після п’яти хвилин зорової атаки нічого не сталось. Незнайомець голосно засміявся, коли почув догадку дівчини та цей сміх заспокоїв її. Вона довірилась йому і пішла вслід новим пригодам.

– Такі як я? – юна особа хотіла розбавити свій біль і тишу, розпитуванням про цей світ, але трохи забарившись, зіткнулась з кимось.

– Дивись куди йдеш. – злобно рикнула свиняча голова і кухар, який ніс її на таці поглядом попросив вибачення. Дівчина була вражена такою зустріччю, але зосередитись на цьому їй не дали.

– Наздоганяй, а то нічого не почуєш. – темна фігура знаходилась недалеко від неї, але подовжувала дистанцію між ними. Це заставило дівчину перейти на біг, що призвело до збільшення больового порогу. – місце, де я тебе знайшов називається пустелею Вірної Загибелі. Там, час від часу, появляються «втікачі» – люди, що втекли від реальності, для того, щоб знайти сенс життя. Вони настільки заглиблюються та закриваються в собі, що починають забуватись в реальності. Це і призводить до їх неочікуваної смерті або в кращому випадку – коми.

Коли ж душа покидає тіло, втікачі опиняються в цьому світі. Тут вона матеріалізується в новому тілі ідентичному до попереднього, але воно отримує особливість, яка вирізняє втікача від інших. Люди, що тут живуть назвали ці особливості «суперсилами». Держава в якій ми знаходимось має назву Мендасіум і славиться своїми безсмертними боями. В них і беруть участь втікачі, тому що їм пропонують оманливий шанс повернутись в рідний світ, надіюсь ти не настільки дурна, щоб повестись на це. Хоч вони так і кажуть, але насправді, переможці турніру здобувають бонусний бій з Велетнем і не в змозі його перемогти – помирають. – на такій невеселій ноті поводир зупинив свою розповідь.