Шепіт у місті

Шепіт у місті

                                   І

Олександр народився у відносно невеличкому місті. Розташоване воно на півночі Хмельницької області на річках Гуска і Косецька. Зі всіх сторін оточене густими смарагдовими лісами. За однією із легенд, саме це зумовило назву міста – Шепетівка. Мов, через нескінченний шепіт листя…

Знаєте, насправді це місто не є якимось особливим. Однак, не для Олександра. Приїхавши до цього міста, ви ніколи не побачите його таким, яким його бачить Олександр. Та це не означає, що ви не знайдете тут нічого цікавого. Все-таки в цьому містечку є одна родзинка. Навіть скоріше не родзинка, а серце міста – музей радянського письменника Миколи Островського, який потім перейменували у музей пропаганди. Чому серце? Бо червоне, велике, і не має гострих кутів.
        
Дивно, чи не так? Ззовні будівля дійсно немає гострих кутів, оскільки третій поверх будівлі побудовано у вигляді велетенського червоного кільця, розташованого на п’яти пілонах, і яке, здається, висить у повітрі. Другий поверх знаходиться ззовні. Він є своєрідним оглядовим майданчиком. Перший же заглиблюється у штучний насип, на якому і стоїть вся конструкція. Насправді зовнішній вигляд музею словами описати досить важко. Це варто побачити лише на власні очі.
        
Всередині він видається зовсім іншим, навіть трохи похмурим. Адже відображає і нагадує досить сумні радянські часи. Інтер'єр виконано з чорного базальту. Таким же матеріалом викладено весь пагорб та пілони ззовні.
        
Олександр саме наближався до музею. Він піднявся кам’яними східцями на другий поверх, де посередині красувалась пластична композиція з металу. Даху над ним не було. Олександр приходив сюди, тому, що у цьому місці йому було найлегше переходити в інший стан.
        
Хлопець пройшов по колу, оглядаючи з невисокого майданчика місто. На заході навпроти музею було видно широкоформатний кінотеатр імені того ж самого Миколи Островського, ліворуч Краєзнавчий музей, а позаду виднівся Міський будинок культури. На півдні розташувалась Школа №1, на сході площа Тараса Шевченка, яка розстелилась перед п’ятиповерховою будівлею Міської Мерії.
        
То був ранок суботи. Сонце на небі висіло низько. Ранкова прохолода бадьорила і пробуджувала, проганяючи залишки сну. Хлопець позіхнув, широко роззявивши рота, і раптом почув, як наближаються чиїсь кроки. Сходинками до нього хтось підіймався.
        
Кроки були повільними та тихими, наче підіймалася літня людина. І дійсно, то підіймалася старенька бабуся років сімдесяти у довгому зеленому плащі. Піднявшись вище і побачивши Олександра, вона привітно посміхнулася і привіталася.
        
‒ Доброго ранку, Олександре!
        
‒ Доброго дня, пані Лепет, ‒ натягнувши вимушену посмішку, привітався хлопець.
        
‒ Виспались цієї ночі?
        
‒ Не знаю чи це добре, чи ні, але так, цієї ночі я спав міцно.
        
‒ Звісно ж це добре, отже ви маєте сили.
        
Бабуся підійшла до хлопця і уперлася руками на поручні металевої огорожі, якою був обкільцьований майданчик. В руках вона тримала довгу коричневу парасолю. Коли підіймалася сходинками, то використовувала її замість ціпка.
        
‒ Готові? ‒ безцеремонно запитала вона, після хвилинної мовчанки.
        
‒ А в мене є вибір? ‒ іронічно відказав хлопець.
        
‒ Ні, ‒ знову привітно посміхнулася бабуся. ‒ На жаль вибору ви не маєте.
        
‒ Тоді навіщо було запитувати?
        
‒ З ввічливості.
        
‒ З ввічливості? ‒ обурено перепитав хлопець, наче здивувався. ‒ Якби я не знав, що ви таке, то повірив би. Але я знаю вас, і усі ваші слова і почуття ‒ фальшиві.
        
‒ Так, ‒ продовжуючи привітно посміхатися, погодилася пані Лепет. ‒ Я давно вже втратила здатність відчувати, а тому мені доводиться вдавати. Не стоятиму ж я перед вами завжди з одним і тим самим кам’яним виразом обличчя. Без виразу жодної емоції.
        
‒ Спочатку це було доречним, та наразі, переді мною, ви можете більше не прикидатися людиною.
        
‒ Та все ж я прикидатимусь, ‒ бабуся перестала посміхатися і спрямувала свій погляд кудись в сторону площі.
        
Олександр поглянув на свій ручний годинник.
        
‒ Майже дев’ята, ‒ мовив він.
        
‒ Пора, ‒ пані Лепет подала для хлопця свою парасолю і із серйозним виразом обличчя сказала: ‒ Лише не заблукайте.
        
‒ А якщо й заблукаю, то ви допоможете?
        
‒ Я постараюсь.
        
Олександр повільно простягнув руку і взяв парасолю. Поглянув на пані Лепет, побачив її старечу лискучу шкіру, сірі глибоко посаджені очі і обличчя все прооране зморшками.
        
‒ Успіхів, ‒ тихо побажала бабуся, розвернулась і пішла.
        
Хлопець чув, як вона спускалась сходинками. Її кроки віддалялись і ставали все тихішими.
        
Тримаючи у руках парасолю, Олександр чекав поки кроки взагалі пропадуть. Дочекавшись, розкрив парасолю перед собою і почав обертати все швидше і швидше. Спочатку він бачив лише коричневу парасолю і шпиці на які був натягнутий брезент. Шпиці швидко обертаючись почали зливатись в суцільну барву. Коричневий колір почав змінюватись світло сірим. Потім парасоля поволі стала втрачати матеріальність. Поволі ставала прозорою і крізь неї проглядалися площа, бруківка, клумби, туї, а поза ними багатоповерхові будинки.
        
І в якусь мить парасоля зникла, мовби її і не було. Олександр глибоко вдихнув і важко видихнув. Роззирнувся довкола ‒ наче нічого не змінилося, лише контраст кольорів змінився, все стало трохи яскравішим та одноманітним, як то буває у дуже сонячний літній день. Але сонця видно не було, лише затягнуте сіре, як очі пані Лепет, небо.
        
‒ Місто, місто, місто, місто… ‒ повільно процідив крізь зуби Олександр. Його слова потонули у просторі майже не пролунавши, немов він їх промовив під водою.
        
Він повільно зійшов сходинками. Рухи його були плавними. Хлопець рухався, наче, як під водою. Його світле волосся злегка тріпотіло, хоча вітру не було. Взагалі здавалось, що гравітація зникла, і якщо сильніше відштовхнутись від землі, то злетиш вгору і будеш витати у повітрі.
        
Олександр рухався в сторону площі Тараса Шевченка. «Проплив» бетонними плитами, якими була встелена площа. Довкола не було жодної живої душі.
        
Коли Олександр минув Міську Мерію та опинився перед наступною п’ятиповерховою будівлею, то зупинився і оглянув вікна.
        
‒ Пусті, ‒ тихо мовив він і «поплив» до входу.
        
В середині будівлі панувала прохолода і напівтемінь. Стіни наполовину пофарбовані зеленою фарбою, в деяких місцях відлетів тиньк. Навпроти входу, трохи ліворуч, знаходився ліфт.
        
"Механізми у цьому стані не працюють, ‒  думав собі Олександр. ‒ Доведеться сходами."
        
Олександр був молодим хлопцем, якому нещодавно виповнилось вісімнадцять років. Закінчив школу, хотів поступати в театральне. Мріяв стати актором. Батьки його були проти цього. Бажали аби їхній син здобув якусь більш надійну та достойну роботу, ніж кривити мармизи та прикидатись кимось іншим. Однак  Олександр насправді усього того не хотів. Він не хотів в театральне, він не бажав вчитись, не хотів ані сваритись з батьками, ані догоджати їм. Бо все своє життя, усі свої вісімнадцять років прикидався іншим. Він насправді не був сином своїх батьків, і навіть не зовсім був людиною. Пам’ятав, як перебуваючи в утробі матері чув приглушенні звуки, що лунали із зовнішнього світу. Пам’ятав ту мить, як пройшов через лоно матері, і опинився у цьому світі. Пам’ятав, як його годували грудним молоком, як він вперше заговорив, зробив свій перший крок…
        
Одного лише Олександр не знав, ким він являється насправді. Але він це невдовзі дізнається. Хлопець чекав свого вісімнадцятиліття, адже йому було відомо, що саме у цей період перед ним прочиняться двері, і йому відкриється таємниця, що вкаже на його істинну сутність. Звідки йому це було відомо він не розумів, і не переймався цим. Єдине, що Олександр повинен був робити ‒ це прикидатися людиною.
        
Олександр піднявся трьома поверхами і на жодному з них не зустрів людей. Та ось на четвертому, пройшовши декілька метрів, він побачив маленьку дівчинку, яка сиділа на стільці.
        
"Ось вона, ‒ дещо схвильовано подумав хлопець."
        
Світловолоса дівчинка років семи безтурботно сиділа і нудьгувала. Здавалось, вона на щось, або на когось, чекає.
        
‒ Привіт, ‒ майже беззвучно промовив Олександр.
        
Дівчинка відреагувала з помітною боязкістю, та все ж зраділа.
        
‒ Привіт. Ти знову прийшов, ‒ її слова пролунали важко і повільно.
        
‒ Так.
        
‒ Ти прийшов розповісти мені хто я така?
        
‒ Ні, я прийшов дізнатись хто я такий.
        
‒ А хто ти?
        
‒ А яким ти мене бачиш?
        
Дівчинка пильно придивилась і трохи подумавши, відповіла:
        
‒ Не можу описати, це важко.
        
‒ Ти не бачиш мене людиною?
        
‒ Ні.
        
‒ Словами мене не описати?
        
‒ Ну… ти схожий на все одразу. І на людину, і… на все.
        
‒ А попереднього разу ти мене яким бачила?
        
‒ Таким же самим.
        
Олександр трохи розчарувався.
        
‒ Гаразд, ‒ мовив він. ‒ Тоді я прийду іншого разу.
        
Він повільно розвернувся і вже збирався йти.
        
‒ Чекай, ‒ зупинила його дівчинка.
        
‒ Що таке?
        
‒ Ти схожий на... шепіт.
        
‒ Тобто?! ‒ не зрозумів хлопець. ‒ Як це?
        
Дівчинка знову пала у роздуми. Її біляві кучері повільно колихнулись.
        
‒ Я не бачу тебе очима, я бачу тебе ‒ слухаючи. Ти немов шепочеш мені на вухо, і чуючи це перед собою, постаєш ти… це дуже важко пояснити, але я спробувала.
        
‒ Шепіт… ‒ тихо промовив Олександр.



Максим Власвіт

Відредаговано: 25.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись