ТАКІ ДИВНІ ЛЮДИ

Іноді ці люди здаються такими дивними. Метушаться, бігають, клопочуться, чогось прагнуть, когось шукають, страждають, мучаться й караються, кохають й ненавидять, і не помічають головного, того, що у них буквально перед носом….
“Ага, пам’ятаєш нашу професорку, що викладала нам основи влучного стріляння? – зареготав на усі небеса Купідон. – Пам’ятаєш? Снайпер мені теж, з товстезними окулярами! Ха-ха-ха! Ой не можу, зараз лусну”.
“Звісно, пам’ятаю… ‒ традиційно зашарівшись прошепотіла Ліна. – А ще вона їх завжди шукала, ті окуляри, а вони весь час були у неї на носі, а не на очах”.
Такі майже філософські розмови вели наші старі знайомці, сидячи на незручній сірій дощовій хмаринці. А що ви думали? На небі тільки лагідно та сонячно? А звідки ж тоді дощ з грозою береться? Такі справді – дивні ці люди…
Так от. Розводили свої теревені наші закохані янголятка, спостерігаючи між дощовими хмарами за однією парою на землі. Вірніше, там, у їх земному втіленні й розумінні вони парою ще не були. Вони у цей момент просто стояли поруч і розмовляли. Але ж згори завжди видніше…
“От подивись ти на них! – знов розчервонівшись й трошки набурмосившись дивувалась Ліна. – От стоять же ж поруч. Посміхаються один одному. Подобаються одне одному. Бач, у неї вушка трохи порозовішали, а він крутить у руках той бокал й ніяк не дасть йому ради. Хвилюється. Так ні! Все про справи розмовляють!”
“Ага, - трохи ліниво протягнув Купідон. – І все біжать в різні боки, шукають, метушаться, страждають….”
“Та де ж вони біжать? – безпосередньо здивувалася Ліна, забувши про здатність її коханого бачити більше, ніж люди й янголи першого класу. – Вони стоять!”
Купідон поблажливо посміхнувся, чмокнув Ліну у вже червону гарячу щічку, розсунув трохи хмаринки і сказав: “Ну добре. Дивись. Тільки – нікому про це! Особливо – Зевсу! Янголам першого класу не можна застосовувати здібності вищого рівня! Дивись”.
Ліна опустила свою гарну голівку-кульбабу з фіолетовою стрічкою в косах (навіть янголи жіночої статі добирають аксесуари до погоди!) вниз і побачила, як над головами тієї пари у ледь помітних напівмареві, напівхмарці побігли наче кадри у фільмі їхні думки.
Він думав про те, як краще застосувати її знання та здібності для свого нового бізнеса. Вони зустрілися на одній вечірці (“Корпоративній – так це у них на землі називається”, – згадала Ліна). Були вже знайомі через якихось чи то друзів, чи то партнерів, тому привіталися й почали просто розмовляти. Дякувати келихам шампанського, розмова могла бути менш офіціозною. Спочатку розмовляли про вдалий проект, з нагоди завершення якого й відбувалося це дійство. Потім перейшли на обговорення організаторів і спонсорів. А тепер він згадав і про свій проект і розписував у дуже привабливих фарбах всі його вигоди, натякаючи дуже обережно, що й її професійним навичкам знайдеться там місце.
А вона, трохи розчервонівшись, чи то він випитого шампанського, чи то від компліментів, взагалі подумки була далеко. Вона переживала невдале завершення стосунків, тому на цій вечірці, у цій розмові було присутнє лише її фізичне тіло. Воно посміхалося й кивало гарною голівкою, але її серце, її душа переживала в цей момент таку бурю емоцій, що цунамі було порівняно з тим дитячим бурмотінням! Вона згадувала дні й ночі, проведені разом із коханим. Кожну мить, кожне слово, кожну барву, кожний аромат, кожний звук, кожний дотик проведеного разом часу. Вона задавала безліч питань, йому й собі. І не знаходила на них відповіді. Вона не розуміла, чому так сталося, чому вони не разом, чому він покинув її у такий дивний для дорослого чоловіка спосіб. Вона вже спустошила свою душу й спопелила своє серце тими питаннями, бо не знаходила у своїх спогадах, емоціях і відчуттях на ці питання відповіді. Бо вона його кохала, і їй усе, що було, здавалося прекрасним. Кожна мить, кожний звук, кожний дотик, кожна барва й аромат. 
Раптом фільм урвася, розчинився у осінньому дощу, як і не було.
“Ой, як цікаво! – трохи розчаровано зойкнула Ліна. І через мить, трохи повагавшись, присуналась ближче до Купідона й замуркотіла: “Купідо-ончику, любчику, а покажи мені чи будуть вони разом. Ти ж умієш. Ти ж у мене такий розумний, такий вправний, такий магічний!”
“Ну досить, досить, - трохи наче роздратовано, але насправді задоволено пробурмотів янгол. – Ти ж сама казала, що бачиш, що вони подобаються одне одному. Для чого ж зайвий раз магію застосовувати?! Ти теж у мене розумна і вправна. Он як людську науку психологію опанувала! Можеш за рухами, мімікою й жестами сама все зрозуміти й зробити прогноз на майбутнє. Ти ж практичний екзамен на відмінно склала!”
“Так, я можу! – випрямила спину й трохи запишалася собою Ліна. – Але ж сьогодні так похмуро й сіро навіть на небесах. Щось мабуть у мене тиск підвищився й голова починає боліти… ‒ й янголятко трохи манірно приклало свою напівпрозору тендітну ручку до скроні”.
“О Боги! Ці жінки всюди однакові! Що на землі, що на небі! Голова в неї, бач, болить!” – забурмотів невдоволено Купідон. Але так само, як і усі чоловіки, на землі чи на небі, він не міг відмовити коханій жінці в такій, по суті, дрібниці. Він ще трохи посердився задля годиться, навіть брови набурмосив і вкотре згадав Зевса та його заборони, але вже робив руками відповідні рухи й готувався виконувати прохання своєї милої Ліни.
“Гаразд. – відказав Купідон рішуче. – Тільки заради кохання”.
“Отих двох?! – затаєно-запитально видихнула Ліна”.
“І отих двох також, ‒ Купідон широко посміхнувся й згріб в обійми свою Ліну. – Заради нашого кохання, дурненька! – Лагідно відповів він”.
Владно розсунувши дощові хмарки вже ширше, Купідон своєю правицею навів промінь на цю пару, і Ліна побачила їх. Наче в тому самому положенні, але вже в трохи іншому. Він стояв на колінах і простягав їй обручку, а вона радісно посміхалась. А потім було весілля, й красива пара кружляла у танці, не розриваючи рук… А ще Ліна побачила, як він узяв її за руку і привів у гарний будинок, де вони стали жити разом. І ще вона побачила її вагітною… На цьому фільм припинився. Але Ліна була цілком задоволена. Подарувавши Купідону вдячний поцілунок, накрившись ще не зовсім мокрою дощовою хмаркою, вона заснула на плечі в свого Купідона. А він ще довго міркував над тим, які люди дивні створіння, й скільки зусиль доводиться докладати їм, янголам вищої категорії, щоб розкрити цим дивним створінням очі.