Шлях додому або як знайти квінтесенцію

Глава 1

Чомусь життя оточуючих мене людей завжди здавалося цікавішим, ніж моє. Кожен мій день постійно був сірим, як небо у дощову погоду, та  одноманітним. Інколи мене це дуже засмучувало, але врешті решт я звикла до такого плину мого безбарвного життя. Так минали дні, роки і календар мого існування вже відрахував п'ятнадцять років. Саме зараз я почала бачити дивні видіння. Спочатку мені здавалося, що наді мною просто кепкує моя уява чи підводить мене зір, проте ці дивні образи почали з’являтися дедалі частіше. Я постійно бачила темну розмиту фігуру людини, яка звала мене на допомогу. Коли я намагалася до неї наблизитися, то вона розвіювалася, як туман, і нічого ніби й не було. Всі ці незрозумілі речі мене лякали і я не знала, що робити, в кого можна розпитати  про мої видіння, чи одна я така дивна в цьому світі. Мене постійно не покидала думка, що ніби я сама собі наврочила, оскільки завжди скаржилася на своє життя. І ось доля підкинула мені такий сюрприз від якого я взагалі не в захваті та не знаю, що з ним робити. Пошуки відповідей на мої запитання в науковій літературі та мережі Інтернет ні до чого не привели. Я ні на краплю не наблизилася до відгадки своєї життєвої загадки. Одного разу я прокинулась вночі від кошмару. Темна фігура тепер являлась мені й уві сні, вона постійно говорила: «Врятуй!» чи «Допоможи!». Але я не знала навіть, що мені потрібно зробити аби їй допомогти. У мене були зв’язані руки, мене дратувало моє безсилля.

Сьогодні я як завжди прямувала до школи. Мій настрій був жахливий, оскільки мене всю ніч мучили кошмари. Мені вдалось лише під ранок трішки поспати. Всю дорогу до школи я позіхала, очі сильно боліли. Я була така втомлена, що не одразу помітила темну фігуру. Коли все ж таки я на неї звернула увагу, то побачила, що вона махала мені рукою і звала йти за нею. Спочатку я не повірила своїм очам, подумала, що це наслідки недосипання. Я кілька разів потерла очі і зрозуміла, що це мені не ввижається, це дійсно так. Не встигла я й подумати як мої ноги на автопілоті побігли за темною фігурою, яка постійно віддалялася від мене. Я мчала щодуху, піт стікав по моєму обличчю, моє серце шалено билося і здавалося, що воно ось-ось вискочить назовні. Я хапала повітря настільки, наскільки дозволяли мені мої легені. Ніщо навколо мене більше не цікавило. Була тільки темна фігура, яка звала за собою. В цей момент я була така щаслива, мої очі наповнилися сльозами радості, моє обличчя осяяла посмішка. Я сміялася, сміялася від полегшення. Нарешті я розгадаю цю дурну загадку, допоможу цій темній фігурі і знову повернусь до свого сірого буденного життя. Проте через радість я не помітила, що фігура зупинилася, а я що було сили влетіла у широкий дзеркальний струмінь води. Я падала у темну прірву. Невже на цьому і закінчиться моє життя, невже мене більше не існуватиме в цьому світі. Яка ж я була дурна, що постійно скаржилася. Чому втратила пильність? Як я не помітила того струменю води? Невже це кінець?

Я закрила очі і вже готова була залишити цей світ, але раптом я відчула під собою тверду землю. Не відкриваючи очей,  я провела руками по землі і зрозуміла, що лежу на траві. Невже це був просто сон? Перше, що спало мені на думку, і я швидко відкрила очі. Мене засліпило яскраве світло сонця. Поки мої очі звикали до нього, я почула щебетання птахів. Коли я озирнулася, то побачила широку зелену галявину, усіяну квітами, навколо яких літали барвисті метелики усіх кольорів веселки. Де я? Невже це рай? Я піднялася на ноги, накинула рюкзак на плечі і пішла вперед, озираючись навкруги. Усе було таким яскравим та кольоровим, навіть трішки казковим. Я йшла дуже повільно та намагалася хоч когось чи щось вгледіти. І тут я помітила якусь руду пляму, яка стрибала та ловила метеликів. Я побігла до ней і крикнула: «Агов!». Руда пляма зупинилася на місці, я перейшла на швидку ходу. Коли я наблизилась до неї, то не повірила своїм очам. Це був лише кіт, рудий кіт. Я впала навколішки і хотіла погладити його, але тут почула якийсь голос:

- Не чіпай мене!

Я озирнулася навколо, але нікого не помітила і знову потягнула руку до кота.

- Я сказав не чіпай мене! Невже ти недоумкувата і не розумієш людської мови? – промовив голос знову.

- Ти хто? Де ти? Покажись?

- Мало того, що ти дивна якась, так ще й на додачу сліпа. Я сиджу перед тобою, дівчино.

Я опустила очі і подивилася на кота, який спокійно сидів на траві. І тут він промовив:

- Вітаю!

Я так злякалася, що поповзла, як рак назад. Кіт на мене глянув і сказав:

- Жодного разу не бачив такої дивакуватої реакції людини на кота. У мене, що роги виросли? Чи ніс почервонів?

- Ні! Ти просто, - запинаючись почала говорити я, - ти просто вмієш говорити.

- Тю, ти що ніколи не бачила котів, які говорять?

- Ні-ні-ко-ли.

- Дивна ти.

- Я дивна? Ні, це ти дивний. Коти не говорять. Вони тільки нявчать та мурчать.

- Ха, де це ти таких котів бачила? Я ось зовсім не нявчу і не мурчу. Я кіт, який розмовляє. І до речі, знає декілька мов. Я кіт освічений. До твого відома я закінчив Ельфійський університет і був одним із кращих  студентів. А ти говориш, що я повинен нявчати. Ха! Не тут то було.

Після почутого я навіть рота роззявила. Кіт, що говорить. Ельфійський університет. І я вирішила запитати кота:

- Слухай, а де це я?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше