Пролог

Круглий диск місяця завис у небі, освітлюючи ліс. Тихий легіт шепотів між листям чотирьох могутніх дубів. Бліде сяйво мерехтіло й переливалося хутром котів, які спускалися в лощовину.

З-за кущів, що оточували видолинок, з’явився м’язистий рудий кіт. Він перебіг через галявину і заскочив на великий камінь.

Троє інших котів уже чекали там. 

— Вітаємо, Червонозоре, — нявкнула до нього смугаста коричнева кішка. — Які справи зі здобиччю у Громовому Клані?

— Маємо достатньо, дякую, Берестозоро, —відповів провідник Громового Клану. — У Річковому Клані все добре?

Перш ніж Берестозора встигла відповісти, її перебив інший провідник, який скородив кігтями твердий камінь. Його сіра шуба темною плямою вбирала місячне сяйво.

— Уже пора починати Зборище, — гаркнув він. — Ми марнуємо час.

— Ще не можна починати, Прудкозоре, — нявкнула четверта кішка. Її брунатна шубка мерехтіла у зоряному світлі, наче вкрита морозцем. — Ще не всі прийшли.

Прудкозір нетерпляче форкнув:

— У Вітряного Клану є важливіші справи, ніж сидіти й чекати на котів, які навіть не можуть вчасно прийти на зустріч.

— Гляньте! — Червонозір махнув хвостом на верхів’я лощовини. Там, у блідому місячному світлі, вимальовувалися темні обриси кота. Якусь мить той стояв нерухомо, а тоді майнув хвостом і зник у кущах. За ним з’явилися інші коти. Вони ринули вниз звором, а від їхнього прудкого бігу хрустіли гілочки на землі.

— Ось! — нявкнула Світозора. — Нарешті прийшов Небесний Клан.

— Якраз вчасно, — пробурмотів Прудкозір. —Хмарозоре! — вигукнув він, коли перший кіт з’явився на галявині. — Що вас затримало?

Провідник Небесного Клану був досить дрібний, мав пружне тіло й охайну, ніби точену, голівку. Його хутро було блідо-сіре, ніби хмарами, помережане білими плямами. Він не відповів на Прудкозорове запитання, а почав пробиратися поміж котів до каменя, щоби приєднатися до решти провідників.

Позаду нього з кущів виходило все більше й більше котів. Раптом вигулькнула група новаків, що збилися докупи й розглядали всіх переляканими і водночас захопленими очима. За ними вийшли старійшини, деякі з них кульгали, а хтось ішов, спираючись на плече якогось вояка. Дві королеви несли в зубах по малюку, біля них втомлено плелися старші кошенята. Вояки оточували їх колом.

— Святий Зореклане! — вигукнув Прудкозір. — Хмарозоре, ти ніби привів на Зборище весь Клан.

Хмарозір спокійно зустрів погляд Вітряного провідника.

— Так і є, — нявкнув він.

— І для чого ж, в ім’я Зореклану, ти це зробив? — запитала Берестозора.

— Бо ми більше не живемо на своїх землях, —відповів їй провідник Небесного Клану. — Двоноги знищили їх.

— Що? — виступив наперед Червонозір. — Мої патрулі казали, що помічали все більше Двоногів на ваших землях, чули шум їхніх потвор, але ж не могли вони зруйнувати там усе.

— Але так і сталося, — Хмарозір спрямував свій погляд позад галявини, ніби бачив щось інше замість розмитих кущів. — Вони прийшли з величезними потворами, що вирвали наші дерева і покудовчили землю. Двоноги повбивали і розполохали всю здобич. Зараз потвори зібралися навколо нашого табору, чекаючи, щоб напасти. У Небесного Клану більше немає дому, — він повернувся до решти провідників. — Я привів увесь свій Клан, щоби просити у вас допомоги. Ви повинні поділитися з нами землями.

З-під каменя почулися вигуки протесту. На краю галявини коти Небесного Клану збилися докупи, а їх оточили найсильніші вояки, ніби готуючись захищатися від нападників.

Прудкозір озвався першим:

— Ви не можете просто так прийти і попросити нас виділити вам земель. Ми самі ледве прогодовуємося.

Червонозір нервово перебирав лапами.

— Зараз, у зеленлист, здобичі є вдосталь, але що буде, коли прийде падолист? Громовий Клан навряд чи зможе поділитися.

— Як і Тіньовий Клан, — нявкнула Світозора, підвівшись зі свого місця на краю каменя і зустрівшись поглядом із Хмарозором. — Мій Клан найбільший з усіх. Нам потрібен кожен шматочок цієї землі, щоби прогодуватися.

Хмарозір перевів погляд на єдину провідницю, що досі мовчала.

— Берестозоро? Що ти скажеш?

— Я б хотіла допомогти, — нявкнула Річкова провідниця. — Справді хотіла б. Але річка зміліла, і риби зараз дуже мало. Зрештою, Небесний Клан навіть не вміє рибалити.

— Власне, — додав Прудкозір. — І лише Вітряні коти достатньо швидкі, щоб ловити кролів і птахів на пустирі. На наших землях точно нема де розмістити табір. Ви би скоро втомилися спати під кущами ялівцю.

— То що ж моєму Кланові робити? — тихо нявкнув Хмарозір.

Над галявиною запала така тиша, ніби кожен кіт затамував подих. Її порушив Червонозір одним-єдиним словом:

— Піти.

— Так, — в інтонації Прудкозора почулося гарчання. — Залишити ліс і знайти собі місце деінде, де ви не зможете красти нашу здобич.

На галявині підвелася юна чорно-срібляста кицька.

— Прудкозоре, — сказала вона, — як твоя медикішка я можу сказати, що Зореклан буде незадоволений, якщо ми виженемо Небесних котів. У лісі завжди жило п’ять Кланів.

Прудкозір перевів погляд на медикішку.

— Ти кажеш, що знаєш волю Зореклану. Але скажи мені, Веснокрилко, чому місяць досі світить? Якби Зореклан не був згідний, що Небесному Кланові слід покинути ліс, вони би наслали хмари на небо.

Веснокрилка похитала головою, неспроможна здобутися на відповідь.

Хмарозір не міг повірити в те, що чує.

— У цьому лісі споконвіку жило п’ять Кланів. Невже це для вас нічого не означає?

— Часи змінюються, — відповів Червонозір. —Можливо, воля Зореклану також змінилася? Наші предки дали кожному Кланові здібності, необхідні для того, щоб вижити на їхніх землях. Річкові коти добре плавають. Громові — вміють гарно полювати в підліску. Небесний Клан же вміє добре лазити по деревах, бо на вашій території немає багато укриття. Чи не означає це, що жоден Клан не міг би вижити на території іншого?