* * *

   Найперше, що я пам’ятаю із початку свого життя – це хрускіт. Дивний, всеохоплюючий хрускіт у суцільній темряві. Потім з’явилося світло. Коли я призвичаївся до нього, то зумів розгледіти смугляве, вусате обличчя.
   - Господи!.. Невже це… Спрацювало? Сама доля послала мені тебе… Тепер… 
   Дивний чоловік розглядав мене і носився довкола, мов навіжений. Я був трохи збентежений. Поки він мовив свої плани на майбутнє, моя свідомість почала прояснятися. Здавалося, я набирав мудрість із незбагненного джерела; звідти ж, я дізнавався наперед що і як буде. В один момент мені стало шкода цього чоловіка. Я бачив його в піднесеному бадьорому настрої, але точне знання того, що я обов’язково заберу його душу в майбутньому, викликало в мене відчуття провини. Він підійшов до мене. 
  - Ой, який ти маленький… Я уявляв тебе більшим.
  Я не знав що відказати йому.   
  - Вибач мене. Давай спершу познайомимось?
  Я кивнув.   
   - Мене звуть Андрій, ми з-під Чернігова. А як тебе звати?
   - Не знаю. У мене немає імені. 
    - Справді? Це було б незручно…   
   Наша недосвідченість у спілкуванні з потойбічними істотами (а люди для мене потойбічні істоти) якось дивно впливала на діалог. З одного боку ми чудово розуміли, який тип співпраці повинен бути між нами, але з іншого, ми ніяк не могли намацати потрібну лінію бесіди.
   Впавши у відчай після кількох побічних розмов, Андрій почав описувати складнощі свого життя.
    - Заощадити мені немає як! А я, між іншим, вже давно хочу собі машину, та ніяк не можу купити. Інші, от, бозна звідки понабирали грошей, та й їздять собі. От Толик, з крайньої вулиці. Так цей хлопчик на шість років за мене молодший! А вже он: і машина в нього є, і дівка гарна, і при грошах. Їй – бо не знаю що він таке лихе втнув, за що у нього тепер стільки добра. Важко тепер простим людям… Таким як мені…
  Я відчув, що зараз саме час відповісти.
    - В моїх силах тобі допомогти.
  Андрій подивився на мене:
   - Боже… Ой, вибач. Просто дякую тобі. Ти – моя остання надія на хороше життя. 
   - Еге ж. 
    - Саме заради цього я тебе і покликав. 
  Андрій сказав це з тим же виразом, з яким зазвичай говорять «в твоїх інтересах робити так, як я кажу». 
   - Андрію?  
    - Слухаю.   
   - Ну… Ти ж розумієш… Загалом… Я заберу твою душу в якості платні.
    - В цьому світі нічого не буває дарма?
     - Такі правила.
     - Тоді, я готовий. В тій чи іншій мірі.
  В будинок зайшла дружина Андрія, і я вирішив, що буде краще, якщо вона мене не бачитиме. 
    - Андрію, ти що, з розбитим яйцем теревені водив?     
    - Ох, моя люба… Знала б ти, що тепер на нас чекає. 
   - А я хіба не знаю? Злидні, голод і вдівство. 
    - Ну і дарма! Ото й думай собі таке. Нічого не скажу. 
    - Ну то тихіше в хаті буде!   
   - Ага, з тобою буде!   
  Жінка підійшла і мовчки викинула шкаралупу від яйця до смітника. В цей момент я відчув, ніби мені перерізали пуповину. Я почав літати по кімнаті. Було трохи важко, але згодом я звик. Коли підлетів до вікна, то мені стало цікаво і водночас приємно.
  Я дивився як сонце лягає поміж зеленуватої трави десь вдалині, там де розкинулися вже пожовтілі поля. А сюди, ближче до хати,  темніє ставок.   У моєму світі немає сонця… Або є… Не знаю. Може я тутешній… Врешті решт, мені залишалося тільки спостерігати, бо я точно знав, що не можу вийти з будинку. Принаймні зараз. 
  Коли настала ніч, я став менш обережним – врешті решт, тепер мені вже не варто боятися, що мене можуть помітити. Андрій із дружиною спали в своєму ліжку. Якийсь час мені було цікаво спостерігати, але я досі пам’ятаю ту жахливу мить, коли помітив у жінки хрестик на грудях.  Мене ніби окропом обдали. В ту ж мить, я вилетів з кімнати і зарікся не мати нічого спільного з тією набожною жінкою.            Коли мені знову вдалося примоститись біля вікна, там сиділа ворона. Вона чекала. Я відчув у собі прилив сил, а тоді вхопився за ручку вікна, і відчинив його. Ворона заохочувально каркнула. Літати верхи на вороні, та власними силами це речі різні. Щоправда, мій досвід літання взагалі обмежувався кількома годинами, але й тоді було зрозуміло, що чекати схожого відчуття – марна справа. Ми летіли аж попід самим краєм неба, що відділяв зірки від темної густої матерії, яка на ранок оберталася хмарами. Вороняче тіло зливалося із небесною чорнотою і я не міг точно сказати, чи тримаю я в своїх руках пір’я, чи саме небо.
   Летіли довго, без зупинок, але я знав куди. До мене одразу прийшло усвідомлення цього, як тільки у вікні показався темний пташиний силует. В один момент ми ніби злилися з небом, доторкнулися до краю землі і приземлились. Навколо була абсолютна пітьма.
   - Вітаємо вдома, о породження людської жадоби, - почулося навколо мене. 
   - Це моє ім’я? 
    - Що? Ні, звичайно ні.   
    - Де ви?     
    - Ми покажемося трохи пізніше, та не переймайся, ми наглядатимемо тебе, поки ти не досягнеш зрілості.   
    - Я вже знаю що мені треба робити. 
    - Цього замало аби бути зрілим. 
  Що ж, їм краще знати. 
   - Ти належиш цьому місцю, ти частина його. Як і ми. 
  Я намагався вслухатися якомога уважніше в голоси, що лунали з темряви.
   - Коли твоє перебування в світі людей закінчиться, тебе прийде привітати сам Хазяїн. 
   - Хазяїн?   
    - Нечистий. Той, рука якого, зачепивши води, породила наших пращурів.   
   - Я вилупився із яйця.   
   - Саме тому ти й виглядаєш трохи дивакуватим для нас. Але не хвилюйся, як тільки забереш душу нещасного смертного, ти станеш гідним нашого роду.
   - Чому? 
   - Га? 
   - Чому… Я… Маю забрати його душу?   
  - Це зайве питання. Ти зрозумієш.
   - Чому я вас не бачу?   
 - Невдовзі побачиш.  А тепер тримай це. 
  У темряві щось засвітилося тьмяним жовтуватим світлом. Це була монетка з дивними написами, подібними до рун. Вона, здавалося просто висіла в повітрі, але мене не покидало усвідомлення того, що насправді, її тримає чиясь кігтяста лапа. 
    - Ця річ притягуватиме гроші. Б’юсь об заклад, без неї ти навряд чи станеш повноцінним скарбником. 
   В темряві почулось якесь дивне групове хіхікання. 
   - О. Дякую. Це мені дуже знадобиться.   
  - Не «це»! І не «дякую»! Хіба так себе ведуть породження чистої пітьми?!
   - Людської жадоби? 
   - Ні! Не людської жадоби! 
   - Але ж ви казали…
    - Годі! Отож, це – інклюзник. Запам’ятай назву. 
   - Ін-клюз-ник. 
   - Добре. Вважай нашу співбесіду завершеною. Поки що. Наразі ми спостерігатимемо за твоїми успіхами. 
   - Я можу йти? 
   - Так. Але ні. Стій, стій. Не на ворону. Відпусти бідолашну птаху на волю. Сюди.
  Попереду мене з’явився портал. Я без жодного страху зайшов усередину. Перед тим як це зробити, мені подумалося сказати наостанок «дякую», але я розцінив це, як не дуже доречний спосіб завершення такої розмови.
  Коли я повернувся, вже був ранок. Андрій ще спав, а дружина вже поралася по господарству. Мені закортіло знайти і своє місце в будинкові. Спальня – не підходить, надто небезпечно. Вітальня – надто шумно. Кухня – надто некомфортно. Врешті решт, я вилетів за стелю і опинився на горищі. Оце було моє. Затишно, тихо і ніхто не розвішує християнські обереги. Ідеальне місце, щоб перечекати поки не переїду до свого справжнього дому. Почувся якийсь шепіт внизу. Я подивився – Андрій ходив по будинку згорбившись, і щось нашіптував. Зупинився біля сміттєвого відра і почав шепотіти настирливіше.
    - Я тут.
    - Де? 
    - Нагорі.   
  Андрій підняв голову, але в цей момент до хати увійшла його дружина. 
   - Ти що це робиш?
   - Та от, маю виносити сміття. 
   - Боже, ну й довбень. Хоч подивися у відро. Я вже винесла його зранку.    
    - О, справді. Щось не повністю прокинувся. 
    - Ага, і наче не пив учора… Слухай, Андрію, з тобою все гаразд? Я маю на увазі, ти поводишся дивно останнім часом. Скажи мені, якщо тебе щось турбує. Чи я ж не допоможу? Я все таки твоя дружина, а не абихто.
   - Та ні, не зважай. 
   - Угу, ти завжди так кажеш. А потім що? Як яке лихо трапиться з тобою, так не ти, а я плакатиму потім сама самісінька. 
   - Ну скажеш таке: лихо трапиться. Все буде добре.
  Вони ще поговорили якийсь час, а потім Ольга ( так звали дружину Андрія) кудись пішла. Мабуть в церкву. І як вони туди ходять? 
    - Виходь. 
   - Поговорили? 
     - Ага. Тож… Ну, знаєш… Коли ти вже почнеш виробляти свої магічні штуки? 
    - О, я вже можу. Ось, минулої ночі мені дали це.
  Я витяг інклюзника з-за пазухи.   
    - Тобі дали одну монетку? 
    - Вона магічна, притягує гроші. 
   - Магічна… 
   - Еге ж.   
   - Гроші… притягує… 
   - Точно.   
   - Які гроші?! 
   - Перепрошую?
   - Які гроші вона притягує? Ти хоч знаєш який зараз час, чорти б тебе побрали? Чомусь за ніч, жодної клятої копійчини не притягнула! А знаєш чому?! Ні, в біса, ти, не знаєш! А я скажу – бо зараз, всі крутелики тримають гроші у банках, сейфах і користуються кредитками! Ось як воно зараз відбувається! А, ти, мені підклав якогось чортового мідяка, сволото! І хто ти після цього?! 
  Андрій лаявся так, що мені стало ніяково. Але разом з тим, на одну мить мені враз закортіло забрати його душу просто тут і зараз, через таке нахабство. Запальну промову перервав протяжний скрип і глухий удар, який супроводжувався невпинним квоканням.    
  Андрій вийшов надвір: прямо біля подвір’я зупинилася темно – синя машина, передні колеса якої всі були у пір’ї.   
    - Андрію, друже, я дуже перепрошую. Поспішав, не впорався… Вона вискочила на дорогу. 
   Наскільки я бачив з вікна, Андрій силувався якомога м’якше висловити своє незадоволення, але мова раптом зайшла про гроші.
  - Слухай, скільки там я тобі повинен? Гривень сто? Двісті? О, в мене немає. Є одна п’ятисотка. Ну гаразд, байдуже. Бери. 
   - П’ятисотка? Ти сказав п’ятисотка, Толику? 
    - Її буде замало?   
    - Ні – ні – ні, друже, ні. Авжеж ні. Я… Дякую.
  Вони попрощалися, і Андрій, підстрибуючи, покрокував додому.   
   - Ну от вони, мої перші гроші. Ха! Але я міг би витрусити з нього побільше… Чорт із ним, він іще легко відбувся. Нікому не дозволено безкарно душити моїх курей.
   - То ти задоволений?   
   - Я? Задоволений? Аж ніяк! Менше ніж задоволений… Слухай, я ж кажу, мені потрібно якомога швидше назбирати грошей. І якомога більше.
   - Для кращого життя?   
   - Авжеж. Знаєш, п’ятсот це замало. Ефект же не одноразовий, так? 
   - Ні, інклюзник діє постійно. 
    - Ну, що ж… Дай – но піду напувати худобу, а заразом – прогуляюся по селі. Може ще що випаде корисне. 
    - А що робити мені? 
    - Притягуй гроші. І побільше. 
    - Я можу допомагати по господарству.   
   - Що?   
   - Прибирати там, чи полагодити щось. 
   - Справді? Це чудово. Наведи лад у стійлах, та нанеси води худобі. Погодуй птицю.
   - Я впораюсь. 
  Двері зачинилися.