* * *

         Марина готувала вечерю, наче двома лівими: то щось підгорало, то розбилося улюблене горнятко, то сіль перекинула... Ніяк не могла позбутися думок про свою сьогоднішню пригоду в міжміській маршрутці. Чоловік, якраз повернувся з роботи і переглядав свіжу пресу. Він був глухий в такі моменти та Марина не витримувала:

         - Коля, чуєш, Ко’?

         - Умгу.

         - Я оце подумала…

         - Будь ласка, потім, добре? Ти ж і сама зайнята, вариш там щось…

         - Звичайно, в когось варить голова, в когось дружина…

         - Ну, давай, тоді що-небудь… и-и-и, на швидку руку – й відпочивай.

         - Точно. Є ж готове – каша в твоїй голові від того чтива.

         - Бачу, ти здатна не тільки черв’ячка заморити… Ну, кажи, що ти там хотіла?

         - Може, таки візьмемо позику на машину?

         - Знайшла час для позики!

         - А ти за п’ятнадцять років знайшов час хоча б один капітальний ремонт справити нашій машині? Та ти навіть ям об’їжджати не старався. Товк, товк і дотовк, що зіпхнув за копійки.

         - О-о-о, починається... Товк, бо то вже й так була розвалюха. Трохи з проблем викарабкаємося – нову куплю.

         - Коли то ще буде! А цей громадський транспорт… Ні, це жах!

         - Ну ось, як завжди: зробити жінку щасливою дуже легко, тільки дорого, хоч стріляйся.

         - Ну, а хто винен, що чорний гумор – добре, а якась чорна «Мазда» краще…

         - Слухай, поетесо рідного краю, тобі, між іншим, варто більш, ніж будь-кому бувати в самому горні повсякдення, відчувати характер доби. Громадський транспорт, наче створений для цього. Маєш знати добу в обличчя, а доба тебе…

         - Не карай, ти ж знаєш, що я геть не для цих так званих публічних подвигів…

         - А ти двигни цим комплексом до землі і – на передову! Будити занепалий дух народний! – знав чим відвойовувати собі спокій від неї чоловік.

         - Ні, це ж треба отак глумитися над рідною утомленою жінкою, передпенсійного віку!

         - Якого передпенсійного? Реформа зробила тебе, ого, наскільки молодшою! Та ти й без реформи ще в мене краля, дай Боже!

         - Серйозно? То от чому хлопці-молодці дають мені такої прикурки!

         - Якої прикурки? Які молодці? – витягнулася чоловікова шия над горизонтом наново розгорнутої газети.

         - В тебе дзвонить телефон.

         - Алло. Вітуся, привіт. Бабуся готує вечерю. Де була? Ага. І яку виставу дивилася? Як-як називається? Сивалиса Прекрасна? О-оха-ха-ха… А, може Василиса? Ехха-ха-ха-ха…

         - Та що ти, старий бевзю, з дитини смієшся? Тішишся, що не сам такий гарний на світі?

         Внучка! Два з половиною рочки, а воно вже і з мобільним телефоном на «ти», і до ком’ютера неабияк підбирається. Дитина-індиго чи то дитина-кристал. Так, здається, називають теперішніх акселератів, що мають започаткувати нову ментальну еру.

Вони ще довго сміялися після розмови з внучкою. Та «хлопці-молодці» з розмови попередньої таки шкрябалися в чоловікову лисину над картатим розкриллям  газети.

         - То хто-хто і якої прикурки тобі сьогодні давав? Ти ж так і не розповіла?

         - Ага, сивий, лисий, прекрасний, подробиць хочеш! А то не я, твоя краля без реформи, і не вони, молодці, винуваті. То все оте твоє «горно» нинішньої доби постаралося.

         - Лисина, між іншим є в кожного, хіба що в багатьох волоссям прикрита, - огризнувся чоловік. - А взагалі, ти хоч колись можеш без цих своїх саркастичних викрутасів?

         - О, без них я б уже, напевно, лежала пляцком на якомусь дні. А так…