Пролог

— Що ви тут забули? — позаду мене лунає низький чоловічий голос.

Я різко підскакую на місці: триндець чи ні? Я не туди увійшла? Раптом що, удам з себе дурепу. Іноді, це вміння буває дуже корисним для самозбереження.

Аркуші паперів падають із моїх рук, розсипаючись підлогою.

До приміщення входить високий чоловік із темним волоссям, одягнений у чорний костюм. Погляд одразу ж чіпляється за білосніжну тростину в його руках. Він спирається на неї, завмерши на порозі. Деліон Грахем — уповноважений Драконячої імперії. Один із драконячої комісії, що займається будівництвом майбутнього міста.

Найстрашніший із тих драконів, яких я коли-небудь бачила.

— Документи шукаю, — чесно відповідаю.

— У моєму кабінеті? — його голос громом розкочується кімнатою.

— Ні, що ви, — відповідаю, не відводячи погляду від його обличчя. — Мене сюди прислали. Сказали зайти в триста шосту кімнату…

Я що, як завжди, переплутала?

Головне — не виказати свою начальницю, яка мене відправила за паперами.

— Це триста дев’ята, — похмуро відгукується він і злегка примружується.

— Ой, вибачте. Я помилилася, — пориваюся піти, але нога ступає на розсипані аркуші.

Відступаю і присідаю навпочіпки. Гарячково починаю збирати папери. Ух, тільки б не дивитися дракону в очі.

— Я зараз. Ох, як же незручно вийшло, — говорю я, підбираючи аркуш за аркушем.

Погляд раз у раз чіпляється за рядки. Щось про будівництво. Список робітників із зазначенням їхніх рас. Ще якісь позначки про темну матерію, яку хочуть закласти під будівлі. Я блідну: навіщо їм будувати, а потім підривати місто?

Чути шерех. На черговий папірець, до якого я тягнуся, опускається наконечник тростини. Ось мені і «дракон підкрався непомітно».

Повільно ковзаю поглядом по його тілу, зупиняюся на очах. Густо червонію від двозначності моєї пози. А його погляд!

Мене ніби огортає енергією, що надходить від нього. Щільною, спекотною, що затуляє від усього світу.

— Що ти тут забула, Лілі Девире? — він гарчить, вимовляючи моє ім’я, якщо це взагалі можливо.

Його зіниці стають вертикальними. Жахливе і водночас чарівне видовище. Кажуть, що дракони можуть Загіпнотизувати кого завгодно.

— Документи забрати, — язик заплітається.

Його пильний погляд не відпускає мене. Між нами ніби утворюється якась нерозривна нитка. Я можу дивитися в його карі очі вічність.

Деліон гмикає і відступає.

А я так і продовжую сидіти навпочіпки. І що мені робити? Ноги вже затікають, дракон дивиться. І, взагалі, Прісцилла мене підставила! Гаразд, вона винна найменше, адже це я переплутала кімнати.

Різко підіймаюся. Гострий біль прострілює під колінами. Я втрачаю рівновагу. Розмахую руками. Ноги зовсім не слухаються.

Попереком упираюся у відчинений ящик, щось гостре впивається в нього. Підставляю миттю долоні, вони з’їжджають по поверхні. Різко відскакую. Вміст із гуркотом вивалюється з ящика. Мене тягнуть за руку і притискають до чоловічого тіла.

Калюжа зеленуватої рідини розливається підлогою. Приємний м’ятний запах наповнює кімнату.

— Вибачте, — хрипко кажу я, переводячи погляд на Деліона.

Він дивиться на цю рідину, продовжуючи міцно тримати мене. Зблизька він здається таким гарним і зовсім не страшним. Навіть попри його лютий погляд.

Здається, він щось говорить про те, що я розлила якісь ліки, але я не чую нічого.

Ось говорила мама, щоб я трималася якнайдалі від драконів, а я пропадаю. Він такий гарний і мужній! Правду кажуть, що драконячому шарму можуть протистояти тільки дракониці. Люди слабкі перед ними.

І губи в нього гарні. Обличчя Деліона наближається. Я немов у тумані. Його хрипкий голос зачаровує мене. Перед очима все пливе. Щось поруч клацає.

— Що з тобою? — мене струшують.

Мара спадає. Я все в тому ж кабінеті. Стою перед драконом. Мої руки чіпляються за його руки. Губи витягнуті трубочкою, ніби я чекала, що він мене поцілує.

Ой, ніяково як. Мені ж не можна з цієї роботи вилітати! Ось зовсім ніяк.

— Лілі, — голос дракона морозить мене, погляд не віщує нічого доброго. — Ти хоч уявляєш, скільки коштує ця колба? — ричить він мені в обличчя.

Злющий такий. Завжди ж можна нове замовити.

Я переводжу погляд на уламки. Під моїми туфельками розтікається зелена калюжка.

— Ні, — відверто зізнаюся. — Я випадково. Я відпрацюю, чесне слово. Де її замовити?

Чіпляюся за його рукав. На мою руку гидливо дивляться — і я забираю її. Дістаю свій постфон.

— Відпрацювати? Що ж, спробуй, людино, — у його очах миготить вогник. — Інгіфрон — ось її назва.

Я швидко вбиваю незнайоме слово в загальну базу. Очі лізуть на лоба: вартість висвічується на екрані. Нічого собі воно коштує! Так мені тут доведеться пробути пару сотень років, а не пів року, щоб викупити його!

Але й це не все. Я нервово блідну, бачачи на екрані ще одне повідомлення.