Сім коліс та шість педалей

Невеликий історичний екскурс, або для чого це все

Прогрес – арена відчайдушної боротьби романтиків і прагматиків. Перші зводять замки і палаци, а другі перекроюють їх на ресторани і супермаркети. Одні придумують слова для поезії та кохання, а інші зводять їх до серіалів та стовпчиків новин. Ті винаходять колесо, аби побачити весь світ, а їхні опоненти вже перетворюють його на рушій промисловості та маркер соціального статусу.

Про мандрівки і колеса – мабуть найбільш вдалий приклад. Більшу частину людської історії ці дві речі були нерозривно пов’язані з експлуатацією тварин і це багато кому не подобалося. Звісно, Грінпісу тоді не було, та й про екологічні рухи ніхто не чув. Всі нарікання зводилися до банального економічного розрахунку: худобу треба годувати, за нею потрібно доглядати і десь утримувати. Проте як обійти ці прикрі обмеження прагматики не відали. А на те, що час від часу вигадували романтики, вони дивилися з презирливою посмішкою. Але протягом ХІХ століття все змінилося.

Коли 1817 року баварський лісник Карл Драйз винайшов двоколісний пристрій, на якому можна сидіти і, відштовхуючись ногами, їхати зі швидкістю бігуна, прагматики лише посміялися, дали йому патент, щоби відчепився, і забули. Аби краще уявити, що саме придумав Драйз, просто подивіться на сучасні дитячі велобіги – це та сама концепція, на якій зараз роблять непогані гроші. Але хто ж тоді знав.

У 1839 році шотландський коваль Кіркпатрік Каркмілан винайшов першу систему педалей, які приводили колесо у рух за принципом, який можна бачити у сучасних дитячих автомобільчиках. Він же дав можливість повертати переднє колесо. Прагматики знову на хвильку відволіклися від своїх мегаважливих справ, поплескали коваля по плечу, а теку з педалями теж поклали в архів.

1850 року німецький механік Філіп Фішер переосмислив ідею Кіркмілана і винайшов обертові педалі, які кріпилися безпосередньо до колеса. Такі можна бачити у сучасних дитячих триколісних велосипедах. Я не даремно втретє згадую про дітей – можете собі уявити, як сприймали прагматики своїх невгамовних конкурентів.

Проте, як крапля камінь точить, так потік нових ідей прориває дамбу несприйняття. Французький технік Ернст Мішо десять років збирав і вдосконалював розробки своїх попередників і 1876 року показав на Міжнародній виставці в Парижі те, що вперше назвав словом «велосипед». Такі заходи – це не вечірка в сільській забігайлівці. На захід прибули промислові світила з найрозвинутіших країн світу, і прагматики, нарешті, оцінили всі переваги і перспективи транспортного засобу, якому не треба ані тварин, ані вугілля, щоби рухатися.

Відтоді розпочалося масове виробництво велосипедів. Тепер вже не поодинокі диваки крутили колеса – променад на незвичних колісницях на десятиліття став невід’ємною частиною вищого суспільства. Звісно, прагматики не забували і про більш практичні способи використання. А ще намагалися по-своєму вдосконалити машини. Що дає кращу швидкість? Ясна річ, більше колесо! Так у 1880-х вулиці заполонили химерні пенні-фартинги – моделі з двометровими передніми колесами. Прагматики пішли б іще далі, але вперлися у чисто фізіологічні обмеження: важко знайти людей з ногами завдовжки більше метра. І вони знову озирнулися на романтиків, які на той час ішли своїм шляхом і придумали щось цікаве.

Ще 1869 року німецький майстер Трефц розробив систему ланцюгової передачі, але прагматиків тоді вона не зацікавила – нащо вона на пенні-фартингу? Але англійський винахідник Джон Кемпбл Старлі взяв її на озброєння, зробивши велосипед з однаковими колесами і зручною рамою – це саме та модель, яка стала базовою для сучасних нам моделей. З 1885 року вона почала випускатися масово і згодом виграла двобій з пенні-фартингами.

Та на цьому розвиток велосипеда не зупинився – винахідники робили його все більш зручним і безпечним. 1888 року шотландський ветеринар Джон Бойд Данлоп придумав надувні шини з каучуку, позбавивши велосипед зневажливого прізвиська «кісткотряс». А 1898 року німецький механік Ернст Захс винайшов втулку з вільним ходом – відтепер можна було не крутити педалі на спусках. Тоді ж посипалися як з рогу достатку інші винаходи: педальні гальма, перемикання швидкостей, різні види фар, ручні гальма тощо.

Проте прагматики знову все зіпсували. Вони придивилися уважніше до дітищ Карла Бенца, Вільгельма Майбаха, Армана Пежо, Генрі Форда та інших адептів двигуна внутрішнього згорання і поступово витіснили велосипед з міських вулиць до парків та дитячих майданчиків. Романтики-велосипедисти знову лишилися на узбіччі широкого шляху, який заполонили підприємливі прагматики.

Але програний бій – це ще не втрачена гра. Сильна сторона авто – двигун – це і його слабкість. Адже, під час нафтових криз власники чотириколісних починають задумуватися про економічну доцільність. А тут ще ці рухи за здоровий спосіб життя. Так під кінець ХХ століття Європа знову повернулася обличчям до велосипеда, загорнувшись у велосипедні доріжки, забиті юрбами на велосипедах, які поспішають на роботу, у справах або просто для заміського відпочинку.

Сучасна Україна теж повертається до велосипеда. Поки-що не зовсім обличчям, бо кількість авто зростає значно швидше, ніж велосипедів з їхніми доріжками, але ж із чогось треба починати, а не чекати з моря погоди. Тож, поки велосипедні траси існують переважно у головах романтиків чи в проектах велоактивістів, ми вирішили зробити сімейну велосипедну мандрівку існуючою інфраструктурою, хоча вона й не зовсім дружня до такого виду транспорту.



Віктор Полянко

Відредаговано: 24.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись