Хлопчик без імені

На місто поволі спускалися сутінки. Темрява бродила околицями й затягувала у свою бездну неприкаяні душі. Одна чорна душа поволі брела лабіринтом із численних провулків. Його лихі очі блистіли сріблом. На якусь мить його освітив випадковий промінчик, проявивши на плівці ночі різкі риси обличчя хлопця: виразні скули, гострий ніс і трохи довше темно-русе волосся, що лізло в очі. Він ступив ще крок і знову потонув у тьмяних силуетах непривітних районів.

Хлопець поволі стишив крок і зрештою спинився. Прихилився до стіни й дістав з кишені пачку сигарет. Запальнички не знайшлося, і він роздратовано цикнув язиком. Рушати з місця не став. Роззирнувся, чи не знайдеться когось поблизу. Та вулиці були на диво пустими. Хлопець запхав руки до кишень і вже збирався покинути страхітливу місцину, але його насторожив дивний шум. Він не встиг навіть озирнутися, як на нього налетіло золотоволосе чудо. Він ледве втримався на ногах.

 - Що це, в біса… ? – та обуритися йому не дали.

З тіні вийшло два громили. Хлопець був достатньо кмітливим, щоб зрозуміти, що вони переслідували того, хто в нього щойно влетів. І він повернувся.

То було, певно, наймиліше в світі створіння: дивовижно ясні блакитні оченятка, копна волосся кольору золота. Дрібненький херувимчик. Надто прекрасний, як для такого місця, як це.

- Малий, тобі вже нічого не допоможе! – викрикнув здалеку хтось із переслідувачів. 

Хлопчик перелякано вхопився за останню надію, а по-факту в рукав, випадкового перехожого. Поглянув своїми великими оченятами, у яких ясно прочитувалося благання про порятунок. Юнак із лихими очима грубо висмикнув рукав і без жодного докору совісті збирався піти далі по своїх справах, залишивши малого напризволяще. Але доля розсудила інакше.

Два громили спинилися перед ними. Їм нічого не коштувало, прибрати чергову незначну перепону. Але хлопець кинув на них різкий погляд. І ті стали, мов вкопані, дещо розгублені несподіваним поворотом подій.

- Крісе, ми не хотіли тебе потурбувати. Нам просто потрібен цей малий, – процідив один із них.

- Так? – зневажливо кинув хлопець. – І що ж це ви аж удвох на дитину кидаєтеся?

- Він тільки з виду мала дитина, а насправді нас навколо пальця обвів!

- Це показує тільки вашу дурість… – стенув плечима він.

Кріса ця ситуація не стосувалася ніяким чином, тож він вирішив негайно звідти піти. Золотоволосий хлопчик поплівся слідом, не відстаючи ні на крок. Громили перезирнулися, але з місця не зрушили. Кріс наче захищав малого, а йому вони не сміли перечити.

Краєвид поволі змінювався, небо ледь-ледь тліло, а той хлопчик усе ще плівся слідом за Крісом. Зрештою, останньому це набридло, він спинився й повернувся.

- Ну чого ти за мною йдеш?

Хлопчик не сказав нічого. Тільки багатослівно дивися своїми ясно-блакитними очима.

- Ти думаєш, що, як тільки ти відійдеш від мене, вони тебе схоплять?

Той ледь кивнув. І Кріса ще більша злість взяла.

- Слухай, я навіть не збирався тебе вигороджувати, це не моя справа. Ці дурні просто з якогось дива вирішили, що я став тебе захищати. Але мені байдуже. Тож, відчепися, я тебе прошу.

Розвернувся і пішов. Малий спинився під одиноким ліхтарем. Кріс віддалявся. Він відійшов уже досить далеко й припустився такої необачності, як озирнутися. Хлопчик уловив цей порух і окрилений помчав наздоганяти свого спасителя.

- Я ж не... – простогнав роздратований Кріс, але було надто пізно.

Малий був неймовірно щасливий. Здається, він почав навіть трохи світитися.

- Гаразд, ходімо… – у Кріса визрівав непоганий план, як здихатися його.

Вони проминули ще пару кварталів, а тоді Кріс спинився біля входу в підвальне приміщення одного дещо занедбаного й навряд чи жилого будинку. Він спустився по кількох східцях і прочинив двері. За ними знаходилася простора зала популярної в цьому районі забігайлівки. Кріс рушив одразу до барної стійки. Там протирав бокали кремезного вигляду хлопець із численними татуюваннями на руках, сережкою у вусі й дивовижно добрими очима. Побачивши нових гостей, він розплився в усмішці.

- Крісе, а відколи це ти обзавівся компаньйоном?

- Нав’язався слідом. За малим гналися люди Браєна. Він учепився до мене, і ті громили вирішили, що я його захищаю.

- А ти?

- А я просто познущався з того, що вони вдвох з дитиною справитися не можуть.

Бармен розреготався.

- Цікаво, що Браєну потрібно від цього янголяти.

- Поняття не маю…

Вони обоє поглянули на золотоволосого хлопчика.

- Чуєш, – звернувся Кріс до нього, – я піду, а ти лишайся тут. Цей бар – нейтральна територія, тут тебе ніхто не зачепить. Тобі більше не потрібен я.

Він повернувся до бармена.

- Джастіне, у тебе краще виходить ладити з людьми, тим паче з дітьми. Сам знаєш, я для цього абсолютно не годжуся. Та й не хочу, власне.

І Кріс пішов, залишивши хлопчика самого. Бармен підморгнув малому.