Стара жінка-контролер (частина 1)

Аня прибігла в останній момент. За якихось кілька секунд зачиняться двері її електропоїзда. Але вона встигла! В душі дівчина вже святкувала цю маленьку перемогу. Та дарма.

– Без білета не можна, – її зупинив строгий голос контролерки.

– Але ж я не встигну! Будь ласка!

– Ні, не можна.

– Ви ж завжди пропускали без білетів, коли хтось запізнювався. Що не так зі мною?

А тим часом електропоїзд рушив. Дівчина впала на коліна і розридалася просто посеред вокзалу.

– Це все через Вас… Через Вас… Я ще могла встигнути, наздогнати…

– Дитинко, наступний електропоїзд менше, ніж через годину.

– І що?! Ви знущаєтеся? Що мені з того? Мій останній шанс щойно показав мені свою п’яту точку. І це ваша вина!

– Останній шанс? Це ж на що?

– На… щастя.

– Інформативно.

– О, тобто хочете взнати, що Ви в мене відібрали? Потішитися хочете, так? – дівчина помовчала кілька секунд, фокусуючи погляд на жіночці в поважних літах, людині, яка щойно знищила її останню надію, вкладаючи в той погляд всю ненависть, на яку лише була здатна, але відповіді не слідувало. Тож, Аня продовжила: – Що ж, коли так цікаво, то гаразд. На цьому електропоїзді поїхав мій коханий, до іншої.

– І, це він – твоє щастя?

– Моя доля.

– Як високо береш… Скільки тобі років?

– Що? Вісімнадцять. Але до чого тут це? Теж вважаєте мене занадто юною, щоб щось розуміти в цьому житті?

– Ні, то далеко не завжди в роках міряється. Але навіть я в свої сімдесят не можу говорити про долю.

– Я не зовсім розумію, – подумки дівчина здивувалася, що ця досить немолода жінка досі працює. – Що Ви хочете сказати?

– Що твоя юність не дає тобі зрозуміти, що ти нічого не можеш знати про свою долю. Ніхто не може.

– О, хочете сказати, Бог лише знає?

– І так, і ні.

– Тобто?

– Бог дає тобі вибір, який ти робиш сама.

– Але якщо я роблю вибір, то я знаю, що обираю.

– Так, ти знаєш, що ти обираєш в момент вибору, але ж ти ніколи не зможеш передбачити, як він вплине на твою долю в цілому.

– Чому це? Коли жінка виходить за конкретного чоловіка, то вона знає, що її очікує – сім’я з ним.

– Справді? А вона знає, скільки дітей вони матимуть? Чи матимуть взагалі? Чи може та жінка передбачити, що через тридцять років сумісного щастя він її зрадить? Або що зрадить вона? Чи навпаки, що вони залишаться вірними одне одному до скону?

– Ну… Але якщо вони кохають одне одного…

– То вони все одно не зможуть передбачити, що, скажімо, перша дитина у них народиться через десять років, а не через три, як їм того хочеться.

– Можливо. Але яке відношення має до мене оця ваша висока філософія?

– А що як той хлопець – не твоя доля? Що як сьогодні ти, хоч і не із своєї волі, але все ж відпустила чужу долю? А ще тим самим, можливо, врятувала зустріч із своєю власною долею.

– Зустріч із моєю долею?

– Ти ж не знаєш. Може так вийти, що із хвилини на хвилину сюди зайде чоловік, за якого ти колись вийдеш заміж.

– Єдиний чоловік, за якого я могла вийти, поїхав на тому злощасному електропоїзді. І винні в цьому… – слова дівчини перервав скрип дверей, що луною розкинувся майже пустим вечірнім вокзалом.

До приміщення зайшов чоловік, на вигляд років двадцяти п’яти, і підійшов до каси.

Аня оглянула його з голови до ніг. Високий, статний, чорноволосий. Одягнений в елегантне пальто темно-сірого кольору.

«А мій ніколи не хотів пальто вдягати. Хоча я казала, що мені подобається, коли їх чоловіки носять», – пронеслася раптом думка в голові у дівчини.

А тим часом незнайомець підійшов до них і простягнув Ані руку.

– Давайте допоможу Вам підвестися.

Спершу дівчина не зрозуміла, чому він це їй пропонує. Та вже за мить помітила, що вона так і лишилася сидіти посеред вокзалу, підігнувши ноги під себе. Аня почервоніла від принизливості ситуації, але допомогу чоловіка прийняла.

– Дякую.

– Немає за що. Не варто сидіти зараз на полу. Холодно. Захворієте.

– Я… Це…

– Ось, – чоловік протягнув їй хустинку, – у Вас туш розтіклася під очима.

– Ем, дякую.

– Не плачте більше. Вам не личить, – незнайомець посміхнувся дівчині, потім контролерці, і вийшов до колії.