Стерті межі

Частина І. Енн. Розділ 1

Світ, в якому я живу, витканий з цифрової павутини. Він помітний і в той же час цілковито недоступний. Незрозумілий.

Світ, в якому я живу, величезний та крихітний одночасно. За вікном сотні тисяч кілометрів, але наша зона комфорту обмежується лише кількома десятками, у кращому випадку.

Я — людина, але в той же час лише крихітний гвинтик у величезній машині — вічному двигуні — під назвою планета Земля.

Я відчуваю свою значимість і разом з тим абсолютну марність.

Моя робота відповідальна й важлива, але мене легко замінити на таку ж особу, щоправда з іншим обличчям та кольором волосся.

Кожен мій ранок однаково схожий на попередній. І так день у день, з тижня у тиждень, з року в рік.

Білосніжні палати, лікарняні ліжка, крапельниці та столики з медичними інструментами. Все зазвичай і звично. Тільки ось пацієнти мої не зовсім звичайні.

Щоранку я надягаю медичну форму, беруся за ручки підготовленого напередодні столика на коліщатках і з черговою усмішкою неспішно рухаюсь довгим коридором, по черзі заглядаючи в потрібні палати. Я приязно киваю головою, кажу доброго ранку і десятки очей дивляться на мене, мовчки відповідаючи на вітання. Всі окрім одного.

Він лежить біля вікна у порожній палаті. Один. Його очі заплющені, а обличчя нерухоме, немов висічене з каменю.

Підходжу до нього занадто близько, за що можу бути покарана, але нічого не можу з собою вдіяти. Заглядаю в абсолютно безтурботне уві сні обличчя і до поколювання в кінчиках пальців хочу торкнутися ідеально гладкої шкіри. Мені здається, що вона тепла й пахне мов літній день.

Це ілюзія. Насправді його шкіра холодна як лід і від неї не надходить жоден з відомих моїм рецепторам ароматів.

Він вродливий. У нього ідеальне тіло, від якого паморочиться голова і частішає пульс. Я задаюсь питанням, чи можна взагалі створити подібне? Природі — ні, а ось людині — так.

Я мрію побачити його очі. У моїх фантазіях вони сіро-зелені і в них відбивається захід сонця. Шкода, але я так і не дізнаюсь, які вони насправді.

Не знаю його імені та мені хочеться, аби воно було таким же красивим, як і він сам. Хочеться, аби ідеально пасувало ідеальному обличчю. Думаю, такого ще не вигадали. Думаю, жодне його не варте.

Раніше я вірила, що в той момент, коли розплющаться його очі, я таки дізнаюся як його звуть. Пізно. Йому лишилося кілька днів, що буде потім, я відаю лиш віддалено.

Мені хочеться вимовити фразу, вичитану в якійсь книзі, актуальній років сто тому.

 «…І здійметься його душа до небес, і ангели візьмуть її в свій сонм…».

Завершення терміну експлуатації. Ось що трапиться насправді, адже його створив не Бог, адже у нього немає душі, адже він не людина.

Він бот, якого створили в лабораторії. Бот, котрий на відміну від собі подібних, виявився недієздатною сумішшю шматків плоті та металу. А недієздатних утилізують. Він лише біосміття. Таких в своїй практиці я зустрічала чимало, але жоден з них не торкнувся моєї душі. Жоден до нього.

Відточеним до автоматичного рухом підіймаю тонке білосніжне покривало, яким він вкритий і закусивши губу від хвилювання, невагомо торкаюся його пальців своїми.

Крижаний холод сковує мою кисть, плавно поширюючись по всьому тілу. Моє дихання зупиняється. Мій погляд залишається прикутий до його обличчя: прямо пропорційне, з чітко виступаючими вилицями, довгими віями, котрі падають на щоки.

Що це? Невже я бачу їхній легкий трепет?

Його грудна клітка як і раніше нерухома.

Мені здається, просто хочу видати бажане за дійсне.

Роблю крок назад.

Він — біосміття! Просто невдалий експеримент. Його утилізують, знищать, зітруть на порох і розвіють у холодному темному космосі.

У грудях пече. Все сильніше й все болючіше.

Я лиш крихітний гвинтик в ідеально працюючій машині, але я — Людина, отже здатна на співпереживання, жалість, співчуття. Я здатна на допомогу.

Обережно опускаю покривало і дивлюсь на його груди та живіт. Ідеальні, якби не величезний шов, котрий розділяє навпіл грудну клітку. Під нею більше не б'ється серце. За оболонкою з плоті металевий каркас і маса матриць та мікросхем, наближених до тіла людини на цілих вісімдесят сім відсотків. Отже нелюдського в ньому лише тринадцять. Чи може це означати, що він швидше людина, аніж робот? Ніхто не дає мені відповіді. Ніхто її не знає.

Я нахиляюсь до його вуха і голос мій звучить твердо та впевнено:

— Ти мусиш прокинутись!

Знову вдивляюся в тіні його вій, але вони нерухомі, як і сам бот, котрий лежить на лікарняному ліжку біля вікна.

Я йду. Ще тринадцять хвилин тому вже мала бути у сусідній палаті. На прощання часу немає. Надії тануть. Минають відведені йому дні. Тепер єдине, що мене хвилює — зайшовши в цю палату завтра, чи побачу його знов?

 

Мені сняться сни. Яскраві й барвисті, вони переносять в інший час, в інше місце, в інші виміри, де немає нескінченних воєн, сумовитих бункерів, виритих глибоко під землею, бо їх замінюють просторі світлі будинки на поверхні. Там немає ботів, котрі замінили людські армії та вбивають всіх непокірних і незгодних за частку секунди. Вбивають не замислюючись, не шкодуючи, не здригнувшись.

Але там є він: прекрасний і живий. У його сіро-зелених очах відбивається захід, в грудях розмірено стукає справжнє серце, а від вуст, що знаходяться в дюймі від моїх, відходить ні з чим не зрівняне тепло.

Я прокидаюся у своєму ліжку, мокра від холодного поту, розпатлана, перелякана. У роті відчуваю сухість і не чую власного голосу.

Човгаючи босими ногами по металевій підлозі, йду до ванної кімнати і довго вдивляюся в каламутне дзеркало. Дівчина, котра дивиться звідти, мені незнайома: блякла і сіра, мов цей бункер.

Дзвенить сирена, починається новий день і все йде по колу.

Медична уніформа, столик на колесах, чергова усмішка, коридор і палата 718.

Відкриваю її і пульс мій раптом частішає до немислимих меж.




Поскаржитись