Сто мільйонів зірок для тебе

Пролог. Чоловік, якого не називають

Три роки тому

 

Вказівний палець тремтів. Йому залишалося подолати сантиметрів п’ять до кнопки дзвінка, але повітря опиралося, не пускало. Чи то не повітря?

Просто вперше у житті бракувало мужності. Однак вона знала, що мусить. Нізащо б не прийшла, якби потребувала грошей сама, але заради мами навіть на коліна впаде, якщо доведеться, і благатиме про допомогу.

Марта глибоко вдихнула і сконцентрувала всю свою силу в одному місці – тоненькому блідому пальчику з обрізаним майже до живого нігтем. Залишалося подолати якийсь сантиметр, коли ворота поруч раптом почали відчинятися. З подвір’я виїжджало авто.

Може, це він?

Вона завжди думала чи казала просто «він» або «той чоловік». Вимовити слово «батько» язик не повертався. Для того, щоб називатися цим словом, мало просто необачно залишити свій біологічний матеріал у піхві жінки. Треба хоча б раз поцікавитися, що трапилося далі. Ні, навіть цього мало. Треба взяти на себе відповідальність.

Він не взяв. Просто втік від неї, Марти, і від мами. Нізащо б не прийшла сюди, якби не…

Ворота виплюнули на вулицю велике чорне авто. Новісіньке, аж лискуче. Воно ж мабуть коштує більше, ніж треба на мамину операцію.

Марта вже наготувалася перепиняти автомобіль, але він зупинився сам. Тоноване скло з боку водія почало опускатися, і її серце загуділо гучніше, ніж двигун того самого авто. Надія і небажання побачити того чоловіка воювали всередині.

От тільки то був не він.

- Ти хто? – спитав хлопець за кермом.

Його великі пухкі губи не стулилися до кінця, ніби збиралися ще щось спитати. Шкіра відтіняла якоюсь мертвотною білизною на тлі чорного сидіння, чорного авто, чорного волосся.

- Микола Варишкевич тут живе? – спитала Марта замість того, щоб відповісти.

- Тут, але його зараз немає. Хто ти і чого тобі треба?

- Поговорити з ним треба. Де він і коли буде?

Хлопець повільно прикрив, а тоді розтулив повіки, як роблять, коли намагаються вгамувати роздратування.

- Якщо гроші клянчити, то можеш не чекати. Він більше не приймає всіляких голодранців.

- Голодранців?

Лице Марти налилося червоним від сорому, змішаного у вибухових пропорціях з люттю. 

- Ага. Тебе ж з якогось фонду прислали?

Хлопець кивнув на папку у її руці, а тоді опустив погляд до потертих черевиків. За кілька секунд просканував з ніг до голови, зауваживши джинси з секонд-хенду і вітрівку не першої новизни.

- Спеціально так одягнули, щоб жалість викликала?

Марта захлиналася від обурення, хотіла щось сказати, але натомість з грудей рвалося лише невиразне булькотіння.

- Як ти смієш… Хам! – все, що змогла промовити.

Він потягнувся рукою до внутрішньої кишені пальто, але на мить застиг від випаду дівчини.

- Хам? Тобі пощастило, що я навчився не гніватися на кожного, хто мене ображає. Ось, навіть пожертвую пару гривень.

Хлопець дістав гаманець, і доки вражена Марта повертала собі дар мови, витягнув кілька двохсотгривневих купюр. А тоді одним недбалим порухом викинув їх через вікно просто на дорогу. Трохи покружлявши, купюри приземлилися їй під ноги.

Вона дивилася на ті гроші широко розплющеними очима і стиснула до побіління кулаки. Папка в руці зім’ялася.

- Бувай. Сподіваюся більше тебе не побачити.

Хлопець сховав гаманець назад, іронічно скосив кутик губ і натиснув на газ, одночасно зачиняючи вікно.

- Як таких тільки Земля носить?! – вигук Марти розчинився у шумі двигуна.

Вісімсот гривень. Ось скільки лежало біля її черевиків. Гроші, викинуті, як сміття. Як подачка «аби відв’язалася».

- Колись я кину тобі ці гроші назад. Так само під ноги, - сказала вже тихіше.

Цей хам сприйняв її за працівницю якогось благодійного фонду… Хто він узагалі такий? Хтось із приближених її ба… того чоловіка? Його син?

У грудній клітці здійнявся шторм болю, обурення, злості. Хлопець з його оточення їздить на розкішному авто і розкидається грошима, коли вона, рідна донька, прийшла благати гроші на мамину операцію.

Марта знову глянула на купюри під ногами і, долаючи спротив гордості, присіла, щоб їх зібрати. Вона плюнула б у лице цьому пихатому козлу, нізащо б не взяла б ці гидкі гроші, коли б ситуація інша, але зараз не могла собі дозволити знехтувати жодною копійкою.

Гроші обпікали пальці, і Марта швидко сховала їх у кишеню. Шморгнула носом і часто закліпала, відганяючи вологу, що підступила до очей нізвідки.

- Думаєш, так просто піду? – спитала впівголоса, повернувшись до кнопки дзвінка. – Нізащо! Не піду!

Брама зачинилася, щойно авто того хама виїхало, інакше б вона вже кинулася на подвір’я. Знову потягнулася до дзвінка, але цього разу вже сміливіше. Натиснула, не завагалася.

Тільки відповіді не було. Марта безтямно тиснула на дзвінок раз за разом. Коли лікоть закляк, змінила руку і продовжила тиснути. У тоненьких пальчиках зараз було майбутнє – її і мамине. У тому пальчику, який тиснув на дзвінок, і у тих пальчиках, які стискали папку з маминим діагнозом.

Вона прийшла не по подачки, а просто взяти своє. Він не платив аліменти, ба, більше – навіть ні разу не поцікавився дочкою, вдавав, що її не існує. Забув про них, ніби ніколи й не було в його житті. Хоча що там, Марти дійсно ніколи й не було – він зник ще до її народження. Тож вона має право отримати від нього хоч щось, окрім генів. Якщо не вона, то мама. Мама, яку він обдурив і залишив напризволяще тоді, коли була найбільш вразливою.

Марта тиснула на дзвінок годину поспіль, та відгуку не було. Ймовірно нікого не залишилося вдома. Вона скинула невеликий рюкзак, збираючись покласти на тротуар, щоб зручно сісти і чекати, та саме в цей момент на вулицю з-за рогу вигулькнуло ще одне велетенське дороге авто. Ворота почали відмикатися,  авто уповільнило хід, направляючись на подвір’я, і Марта кинулася прямо під колеса, перепиняючи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше