1

Шановні читачі, якщо ви ще не з нами, то реєстрація на сайті дасть вам можливість спілкуватися з автором, висловлювати свою думку про книжки в коментарях, додати книгу в "Бібліотеку" і отримувати повідомлення про вихід нових глав.

Якщо ви вже з нами і книга вам подобається, не забудьте сказати про це автору. Можна просто натиснувши кнопочку "мені подобається" поруч з анотацією. Також чекаю на ваши коментарі ;)

***

Ранкова тиша вибухнула жахливим гуркотом. Хтось ломився в двері.

Дея здригнулася, відриваючись від шиття, підняла голову.

- Іменем імператора, відчиняйте!

От і все.

Її губи розсунула сумна, розуміюча посмішка.

Знайшли.

А вона так сподівалася, що цього ніколи не станеться. Цілих два роки жила вірою в те, що про неї забули і перестали шукати.

Як же вона помилялася!

- Мамо? – трирічний Ноель відірвався від іграшок і подивився на неї.

В його величезних блакитних очах відобразилося питання.

- Все добре, милий, все добре, – пробурмотіла Дея, не вірячи своїм словам. – Я зараз…

На секунду її охопила боязка надія.

А якщо зачаїтися, вдати, що вдома нікого немає? Може, вартові порядку постукають для годиться та підуть?

Ні, найімовірніше, вони виб'ють двері. А їй все одно бігти вже нікуди. Останні гроші пішли на підроблені документи для неї та Ноеля.

Піднялася, погладила сина по чубатій голівці. Волосся у нього було її – лляне, хвилясте. А ось очі дісталися від батька. У самої Деї, попри світле волосся, очі були чорними.

Шелестячи спідницями, вона поспішила донизу.

Навіщо відкладати неминуче? Навіщо плекати в собі нездійсненну надію? Нехай все скінчиться тут: зараз і назавжди ...

Краще так, ніж жити в постійному страху.

Внизу, в холі, зустріла перелякана служниця.

- Пані...

- Катаріна, йди до Ноеля, – Дея посміхнулася їй, намагаючись вкласти в посмішку впевненість, яку не відчувала.

Підібравши поділ довгої сукні, покоївка поспішила нагору.

Дея тихенько зітхнула.

У Катаріни добре серце, вона догляне за Ноелем. Його і не чіпатимуть, якщо... якщо...

Якщо його мати погодиться на те, від чого так довго ховалася.

У двері продовжували барабанити навіть тоді, коли Дея вже відкривала засув. Ніби той, хто стояв за порогом, хотів знести до бісів дубове полотно.

Клацнув замок. Двері відчинилися, рипнувши іржавими петлями. І цей скрип відгукнувся у свідомості Деї пронизливою луною.

Вона не помилилася.

Перед нею, мружачись від яскравого зимового сонця, стояв високий блондин у формі імперського дізнавача.

Чорний камзол з тьмяними олов'яними ґудзиками у два ряди, довгий плащ кольору пролитої крові, підбитий песцем... Рукавички. Важкий перстень з чорним агатом – якщо побачив хоч раз, неможливо забути.

Чорна Смерть – так називали дізнавачів в народі. Це прізвисько підходило їм найбільше. Шукачі, які поставили магію на службу закону та знищували будь-кого, хто посмів встати у них на шляху.

За його спиною ніяково топтали сніг стражники міського устрою. Старанно відверталися, вдаючи, що їх не стосується те, що тут відбувається.

- Діана Клері? Або, краще сказати, Дея Вейлісс?

Голос дізнавача виявився сиплим, ніби застудженим.

Пронизливий погляд уперся в її обличчя. Пройшовся, помічаючи кожну рисочку. Байдужий, холодний. Погляд розуму без душі.

Дея стиснула похолоділі пальці.

Він назвав її справжнє ім'я. Причому, це було не питання. Він точно знав, кого бачить перед собою.

Їй захотілося зіщулитись, відскочити назад, в рятівне тепло будинку. Зачинити двері, залишаючи минуле в минулому...

Але вона залишилася стояти.

Тому що цей голос вона вже чула. Два роки тому.

І це обличчя вже бачила. Нехай тоді воно було покрите шаром бруду і крові, але цей гордовитий профіль, ці густі чорні брови врозліт, очі кольору попелу і щільно стиснуті губи неможливо забути.

Минулого разу зустріч з цим чоловіком змусила її кинути будинок і бігти стрімголов за море з однорічним синочком на руках.

Два роки вона ховалася. Два роки плекала надію, що її не знайдуть, що про неї забудуть...

Але ні. В Іллуріі ніколи не забувають про тих, в кого є хоч крихта Дару.

Чи їй те не знати?

- Ви прийшли заарештувати мене, офіцере? – сумно усміхаючись, вона простягнула йому тонкі зап'ястя.

Завмерла, чекаючи, поки він дістане та застібне на її руках браслети з оніксу і танталу, що відрізають доступ до магії.

Але дізнавач навіть не глянув на її руки. Він опустив їй в долоні сірий конверт, скріплений гербовою печаткою.

Не змінюючи тону, відповів:

- Ні. У мене наказ одружитися з вами, леді Вейлісс.

Дея, як у півсні, втупилася на двоголового лева – символ Іллуріі. Її серце болісно стислося.

Колись їй вже доводилося бачити цю печатку.

У той день, коли у двері її будинку ось так же постукали дізнавачі. Тільки тоді вони прийшли не за нею. За Бертраном – її чоловіком.

Імператорські нишпорки пронюхали магічний слід і йшли за ним до самого будинку.

В той день доля Деї змінилась. Вона втратила єдину людину, яка стояла між нею і ворожим світом. Бертран взяв провину на себе, хоча це вона була винувата. Це вона використала заборонену магію. Вона привела дізнавачів в дім.

Дея пам'ятала, як Берт притиснув її до себе на мить, поцілував в маківку і шепнув одними губами:

- Бережи сина!

Пам'ятала, як йому надягали наручники, як виводили...

Через кілька днів їй повідомили, що він помер. Берт відмовився працювати на імперію, і його позбавили магії. А разом з магією позбавили й життя...

Так буває, серце не витримало.

- Ви дозволите мені увійти в будинок? – голос дізнавача змусив її прокинутись від спогадів.

Здригнувшись, вона підвела голову і випустила конверт. Метушливо присіла, збираючись підняти його, і подумки подякувала Праматері за цю затримку.