Суддя

Пролог

– Анюта, поїхали зі мною! Вже закінчився час на роздуми! О десятій годині вечора за тобою заїдуть мої люди, полетимо приватним літаком, - Андрій міцно тримав мене за руку, намагаючись вкотре переконати мене у спільній втечі з країни.  – Я обіцяю, що з такими грошима, як в мене, ти будеш жити у розкоші, не гірше за Меланію Трамп…

Ми стояли під помаранчево-червоним кленом. Яскраве листя правильної геометричної форми від легкого пориву вітерця, повільно вальсуючи, досягало врешті-решт кінцевої мети – тихенько осідало на вологу землю. Колись розкішна крона дерева зараз втратила свою чарівність завдяки рясним «залисинам» гілок, через які тепер в усю пробивалися сонячні промінчики. Магія осіннього теплого дня та присутність коханого чоловіка повинні були б викликати в мене безмежну радість, але в мене навпаки, в середині причаївся незрозумілий страх, який мав гостро-солодкий, як індійська приправа, смак.

Не дочекавшись моєї відповіді, Андрій ковзнув краєчком губ по моїм губам, так не вагомо, наче метелик махаон своїми крильцями і миттєво зник з мого поля зору, не попрощавшись.

Вдома, у своїй улюбленій квартирці, я зазвичай відчувала себе затишно та захищено, але сьогодні, я майже цілий день була роздратована зовнішніми чинниками, адреналін буквально пульсував усім тілом, страх бути викритою разом зі злістю залишити все те, що в мене є на довгий час, а й можливо назавжди не давав мені остаточно прийняти доленосне рішення. Перебираючи речі в шафі, я то складала їх у дорожню сумку, то витягала їх назад.

Поїхати не можна залишитися: де все ж таки стоїть той вирішальний розділовий знак?

За вікном вже стемніло, в кімнаті стояла моторошна тиша, яку порушив телефонний дзвінок. На екрані висвітився незнайомий номер. Тремтячими руками я взяла до рук телефон і нервово провела декілька раз вказівним пальцем по сенсору.

 – Плани змінилися. Буду в тебе через годину. Сподіваюсь, що ти вже готова, - донісся до мене знайомий голос коханого і після короткої промови, він відразу відключився.

Ось так завжди. Мій владний Андрій завжди усе вирішує за мене. В мене у розпорядженні залишилася всього одна година, вже навіть менше, п’ятдесят п’ять хвилин, час невпинно спливає. Я побігла у ванну кімнату, швидко прийняти холодний душ, оскільки крижана вода завжди налаштовує мою нервову систему на позитивний лад. Зварила у турці чашку ароматної кави і сіла перед дзеркалом, щоб змінити свій зовнішній вигляд у черговий раз. З шафи я дістала чорну сукню, що обтягує по фігурі та тоненькі колготи, потім витягла білу перуку, розчесала довгі локони і одягнула його на голову. Потім свої гарні карі очі я прикрила не менш чарівними зеленими лінзами та зробивши стандартний нехитрий макіяж,  я задоволено посміхнулася своєму зображенню у дзеркалі.

– Ну що Нюрка? Де наша не пропадала? – я взяла до рук фотографію у рамці, звідки на мене дивилася маленька дівчинка у святковій сукні та в яскравій дитячій короні на голові із написом внизу «Анна Вергопуло, п’ять років». – Я обов’язково повернуся! – глухо промовила я, стримуючи сльози.

Незабаром на подвір’я заїхав чорний джип «Мерседес», звідки вибігло двоє людей у чорному одязі і які попрямували до мого під’їзду. Я швидко схопила сумку, одягнула чоботи на високих підборах та зверху накинула чорний плащ. В двері постукали. Я відчинила двері і готова була вже прямувати за чоловіками, як раптом мене схопили за руки, а до обличчя піднесли якусь хустку із солодким запахом. Все відбулося так швидко, що навіть не встигла збагнути, як провалилася у пітьму…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше