РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, в якому Ніну обирає янгол і вона вирушає у подорож — от тільки все у цій подорожі йде шкереберть

П’ять років потому Ніна йшла польовою дорогою, проклинаючи янголів. Був серпень, і спека добряче давалася взнаки. Спітніла, брудна й нещаслива дівчинка несла валізку, в якій геть давно зламався замок, і тому її було обв’язано шматком конопляної мотузки. Через цю обшарпану валізку перед самим від’їздом розгорівся страшенний скандал. Ніна кричала, що не сяде в потяг із чимось таким, а мати їй пояснювала, що грошей на нову валізку вони не мають. Нарешті вирішили, що Ніна, на правах компенсації, отримає стареньке плаття, пошите тіткою-кравчинею. Тепер дівчинка була саме в ньому, хоча блакитний атлас аж ніяк не пасував для подорожі. Але якщо вона чогось хотіла, то вміла впертися, а мати, схоже, відчувала себе винною через валізку, бо протестувати не стала.

Увесь той скандал тепер здавався далеким і майже неважливим. У панчосі на лівій нозі виднілася дірка, оборка плаття була роздертою. Стрічка, якою мати зав’язала Ніні косу, давно загубилася, й розпущене темне волосся гріло, наче накинуте на плечі пальто.

Минулу ніч Ніна провела в полі, у скирті сіна, де й прокинулася вранці — змерзла, спрагла і голодна. Кількома годинами пізніше замість холоду їй уже докучала спека, а про голод вона зуміла забути. Найбільше її зараз мучила спрага — здавалося, що спухлий язик ледь уміщається у роті, горло було сухим і жорстким, наче кора дерева. Йдучи дорогою, вона смоктала солодкі кінчики трав, але це тільки дратувало піднебіння. Обіцяла собі, що тільки-но побачить якусь хату, то піде туди й попросить склянку води, але щоразу, як минала розкидані тут і там сільські двори, боялася. «Ще трошки витримаю», — промовляла Ніна подумки; спрага все ще програвала можливим питанням, на які дівчина відповідати не бажала. Тільки ось цікаво: як довго? Адже вона вже двічі встигла загубити шлях, та й тепер не була цілком упевнена, чи йде у правильному напрямку.

Дівчина уже б розревілася, але останнім часом робила це так часто, що їй забракло сліз.

«Понад дванадцять годин спізнення», — думала вона. Чи міліція її вже шукає? І що, власне, їй тепер робити?

А все ж почалося, зрозуміло, з янгола.

Сусідка прийшла до їхньої квартири пізно ввечері, коли Ніна вже лежала в ліжку. Дівчина удавала, що спить, але насправді пильно прислухалася крізь прихилені двері.

— Це вже третій такий випадок, — говорила сусідка. — Тіло знайшли на узбіччі дороги. Начебто… — Тут вона так стишила голос, що Ніна дочула тільки кілька слів: «потворно скалічений», «мучили його» й двічі повторене «нелюдськи».

— Бог повинен таких падлюк покарати, — відповіла мати Ніни твердим голосом. — Сподіваюся, що принаймні наш янгол у безпеці…

«Наш чи то з нашого дому», — підказала собі Ніна. Крилатий мешкав по сусідству вже два тижні, але досі ані дівчина, ані її мати його не бачили. На візити янгола чекати треба довго, черга сімейства Панковичів настане тільки наступного місяця.

— Він у Міхалаків, — промовила сусідка. — Але певно треба буде його перевести. Ковалік знизу починає про щось здогадуватися.

Мати відповіла настільки тихо, що Ніна нічого не почула. Жінки шепотіли одна до одної, і в їхніх голосах відчувалася напруга.

Дівчина лежала із розплющеними очима, дивлячись у темряву. Певно знала, що люди переховують у себе янголів, хоча ніхто їй цього чітко не казав. Дорослі не довіряли дітям, особливо малим, які надто просто могли видати таємницю у школі або в іншому місці. Утім, Ніні вже виповнилося тринадцять, і батьки в її присутності не пильнували себе аж настільки сильно. Може, мати навіть візьме її із собою, як черга дійде до їхньої родини?

Для крилатих сім’ї, яким можна було довіряти, найчастіше знаходили місцеві пробощі[1], але люди й самі обмінювалися інформацією про те, в кого більш, а в кого менш безпечно. Ніна на власні очі бачила картки з адресами, що переходили з рук у руки наприкінці меси, й чула шепотіння, яке раптово стихало, коли до згромадженої під костьолом групки підходив хтось незваний.

Бо янголів треба було охороняти. ВОНИ могли прийти в будь‑яку мить і забрати їх. Про те, що діялося пізніше, дорослі геть не хотіли розмовляти в присутності дітей, але Ніна й так знала.

ВОНИ саджали крилатих у темні камери, били їх палицями або прикладами автоматів, палили цигарками й поливали льодяною водою.

До того ж ВОНИ разом з янголами забирали й ті родини, які їх переховували.

ВОНИ — це УБ[2], таємні служби комуністів, які керували країною і не любили ані Бога, ані крилатих. Власне, вони стверджували, що Бога немає, а янголи — це не справжні янголи, а прислані Ватиканом таємні агенти, чиїм завданням було бунтувати людей проти єдино правильної системи, якою є комунізм. Деякі учні зі школи Ніни в таке вірили, але не Ніна. Бо вона ж бачила янгола на власні очі.

Жодна людина не могла б злетіти з неба на крилах і мати такий вигляд, як в янголів.

Вона неспокійно заборсалася у ліжку. Інколи хотіла, аби її батьки взяли до себе когось із крилатих. Могла б тоді показати, наскільки вона доросла, відповідальна й відважна. Уявляла собі, як ВОНИ під’їжджають на світанку чорною автівкою (а це завжди чорна автівка) до будинку, заходять у передпокій, гупаючи важкими військовими чобітьми, валять у двері, а тоді забирають Ніну в темне похмуре місце й запитують там про янгола. Вона ж, ясна річ, мовчить, презирливо зносячи верески й побиття. Ані слова б не писнула, а якби повернулася додому, то мати й батько нею дуже пишалися б.

От тільки вона зовсім не була впевненою, що саме так би поводилася.

Що гірше, не мала вона впевненості, що ВЗАГАЛІ б повернулася додому. Люди, яких забрало УБ, найчастіше просто зникали, наче ніколи їх і не було.

Голоси в кухні монотонно жебоніли. Ніна заплющила очі, але не могла заснути. Як завжди, спогади про янгола викликали в неї відчуття провини. Чи не забула, бува, вона сьогодні про вечірню молитву? На щастя, не забула, хоча вчора знову засперечалася із матір’ю, а кількома днями раніше збрехала їй, говорячи, що йде до костьолу, а насправді завіялася із подружкою в кіно.