Перо зависло в повітрі, чорнила капнули на чистий аркуш.
«4 листопада 1953 року, — написала Ніна чітким, трохи нахиленим почерком. — Уже два місяці все спокійно». Вона нахилила голову й критично оглянула те, що написала. Може, й не найкращий початок, але принаймні хоча б якийсь.
«У серпні я повернулася з канікул, що змінили моє життя, — писала дівчинка. — Я була в Маркотах, у старому монастирі, куди один янгол запросив мене разом із дванадцятьма іншими підлітками. Там я довідалася, що насправді крилаті не є янголами — вони прибульці з іншої планети. Удають янголів, аби людям було простіше їх сприймати, а ще вони змінюють наш світ, щоб у ньому була магія, бо тільки в такій реальності вони можуть жити.
Також крилаті створюють обраних, які мають захищати їх від одвічних ворогів, що прибули слідом за ними з зірок. За канікули янгол мав знайти поміж нами обраного, але виявилося, що хлопець, який ним був, помер раніше, ніж дістався до монастиря, а ми — дванадцятеро, які лишилися, — начебто успадкували його здібності: кожен по одній.
Ніхто, навіть янголи, не знає, як це трапилося, але мені дістався швидкий розум. Також у мене є щось подібне до магічних здібностей, що проявляються лише на світанку, у сутінках або коли дощить. Це, здається, пов’язано з магією Маркотів.
Тож, підсумовуючи, я одна дванадцята обраного, створеного янголами, і маю силу, яку не вмію контролювати.
Також мені відома таємниця крилатих, і я не впевнена, що вони мене за це люблять.
Крім того, мене й інших підлітків з Маркотів, найімовірніше, шукають ВОНИ, люди в мундирах, комуністи, які не вірять ані в Бога, ані в янголів. Якщо нас знайдуть, то проводитимуть над нами експерименти, аби зрозуміти, як діє наша магія. Зрозуміло, я в цьому не впевнена, але не хотіла б перевіряти. ВОНИ відомі тим, що приходять посеред ночі, а потім кидають тебе за ґрати й виривають тобі нігті.
Як сказав би янгол, із яким я познайомилася в Маркотах, це означає, що в мене проблеми.
А найгірше — це те, що я не знаю, кому можу довіряти».
Ніна пробігла поглядом по тексту, виправила дві коми, а ще «обраного» на «Обраного» — померлий Славек, безумовно, заслуговував на велику літеру. За мить вона вирвала аркуш, зім’яла його в кульку й жбурнула в розжарену кухонну піч.
Ще із самого початку знала, що не вестиме цей щоденник — не мала куди ховати зошит і тільки весь час хвилювалася б, чи хтось його випадково не знайшов і не прочитав. Але, написавши перші рядки, вона відчула полегшення. Це не те саме, що розповісти комусь, але дуже схоже.
У кухні було спекотно, на плиті варився крупник[1], пахло юшкою і свіжим тістом. Ніна вибрала кілька картоплин, порізала їх, кинула в каструлю. Коли вони вже майже зварилися, у замку заскреготів ключ і до кімнати ввійшла мама, знімаючи з шиї довгий шарф. Її волосся було вологим від дощу, а в кутиках рота, як завжди, лежали глибокі сумні зморшки.
— Суп готовий? — запитала вона.
— Так, — відповіла Ніна.
— Як почувається Шимек?
— Здається, краще.
Коли Ніна заглядала до нього, молодший брат спав, дихаючи трохи легше, а в його легенях уже не дуже й хрипіло. У Шимека було слабке здоров’я, і, ледь холоднішало, він підхоплював застуду за застудою. Минулого року хворів із перервами від жовтня до березня, а зиму проводжав запаленням бронхів. Батьки сподівалися, що цього року буде інакше, але поки що сподівання залишалися марними.
— Це добре, — мама зняла пальто. У її голосі чулося полегшення, але не справжня радість. Ядвіга Панкович не вміла радіти по‑справжньому. — Уроки вивчила?
— Так. А ще прибрала в кімнаті й дала Шимеку таблетки. Можна піти погуляти із Кролем? Повернуся ще до темряви.
Мати мить споглядала за Ніною, наче шукаючи привід заборонити, і, не знайшовши, коротко кивнула.
— Тільки не запізнюйся.
Пішла в кімнату й стежила, як дочка вдягається. На її обличчі проступав неспокій.
— Ніно?
— Гм? — буркнула дівчина десь із глибин светра, крізь який саме просувала голову.
— Ти ж, сподіваюся, не робиш нічого несусвітнього?
— Ні, — вона подумки прикидала, про що це мати. Про куріння цигарок за школою? Про побачення з хлопцями? У будь‑якому разі мати навряд чи мала на увазі янгольські таємниці чи магічні сили, тож Ніна могла відповісти майже чесно.
— Це добре, — повторила Ядвіга Панкович. — Зараз не час для проблем.
Наче колись буває час, подумалося Ніні. Проте вона знала, що мати має рацію — зараз, коли Шимек знову розхворівся, батьки не могли приділяти увагу доньчиним проблемам. Це була одна з причин, через які вона вирішила зберегти події останніх канікул у таємниці. Другою причиною було те, що мати надто довіряла янголам і радше не повірила б Ніні, якби та раптом заявила: «Гей, а знаєш, що крилаті — геть не посланці Бога, а просто чужинці з космосу? А ще вони використовують підлітків, таких як я, для битви з потворою, яку ти напевне назвала б дияволом». Батько… батько, може, і повірив би, але він повністю підкорявся матері, а до того ж надто легко сердився. Тому Ніна, приїхавши з канікул, вигадала для батьків історію про те, що в монастирі стався нещасний випадок, одна дитина загубилася у лісі, а їй довелося повертатися раніше.
— Ти все ще приятелюєш із Агнешкою? — Ядвіга Панкович пішла за дочкою до передпокою, де дівчина зав’язувала черевики. — Вона на тебе погано впливає…
Агнешці було стільки ж років, скільки й Ніні — тринадцять, — але на вигляд їй можна дати шістнадцять, а може, навіть і сімнадцять. Інколи вона брехала, що ходить до ліцею, а потім домовлялася зі студентами вроцлавського університету, пила з ними каву й дискутувала про екзистенціалізм (це просто, інструктувала вона Ніну, сидиш із похмурим обличчям і говориш, що життя не має сенсу, а Сартр був правий). Ніна не знала, вона більше заздрить чи лякається, — сама, мабуть, не знайшла б у собі сміливості піти на таке побачення. На щастя, ця проблема їй не загрожувала: під час канікул вона підросла на кілька сантиметрів, але дзеркало явно свідчило, що мине ще чимало часу, перш ніж хтось зі студентів запросить її до кав’ярні.
#4178 в Фентезі
#1002 в Міське фентезі
#2333 в Молодіжна проза
#908 в Підліткова проза
магія янголів, надзвичайні здібності та сила, дивні експерименти
Відредаговано: 20.11.2021