Тенета з туману

Тенета з туману

– Присягаюся, я цього не робив, – запевняв невисокий лисіючий чолов’яга під п’ятдесят, потираючи тремтячі долоні. – Так, на сейфі і в офісі повно моїх відбитків; так, камера зняла як саме я забираю гроші і кладу їх в сумку; так, я не можу сказати, чим займався під час пограбування. Все це правда, але запевняю вас я не крав ті 30 тисяч!

– Заспокойтеся. Ось, випийте води, – приватний детектив Леонід Романенко, високий сорокарічний брюнет у білому костюмі, простягнув клієнтові склянку. – Розумієте, в нашій справі не можна покладатися на віру. Тим не менш, я гарантую, що ми зробимо все можливе, аби докопатися до правди. І для цього нам потрібна ваша допомога. Скажіть, що ви робили під час пограбування. Я гарантую, що ця інформація не покине наш офіс, тож вам нічого приховувати.

– В тому й справа, що я не знаю де був! – ледь не плачучи, заявив чоловік. – Може-то й справді був я, може я таки обікрав фірму, де працював останні двадцять років, але гадки не маю як і чому. Я пам’ятаю, як лишився в офісі останнім, а потім одразу опинився вдома через три години. А між ними нічого, цілковита порожнеча. Послухайте, може я збожеволів? Але куди тоді поділися гроші?

– От це ми й плануємо з’ясувати, – детектив підвівся й простягнув йому руку, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. – Та все ж утримайтеся від передчасних висновків. Повертайтеся додому і чекайте нашого дзвінка.

– Я тільки те й роблю, що дзвінків чекаю, – приречено пробурмотів відвідувач, виходячи за двері. – Або від вас, або з поліції. Щиро вдячний, що взялися допомогти мені. До вас вже три відмови отримав.

– Ми не боїмося складних справ, – заспокоїв його Леонід. – До побачення.

– До побачення.

Щойно двері за клієнтом зачинилися, Романенко огледів співробітників, очікуючи їх коментарів.

– Мужик правду каже, – заявив Тарас, огрядний сивовусий здоровань. – Я поки працював в поліції встигнув навчитися розрізняти брехунів і він був цілковито чесним. Але всі докази проти нього, тож, як на мене, версія про божевілля єдина можлива. Направимо його до нашого знайомого психолога, нехай отримає довідку, а далі слово за судом.

– Ти дещо упустив, Тарасе, – зауважила Віра, приваблива блакитноока брюнетка під тридцять. – Тридцять тисяч доларів безслідно зникли і божевілля не виправдовує їхню втрату. Доки ми їх не знайдемо, йому загрожуватиме в’язниця незалежно від діагнозу.

– Що ж, тоді за справу, – сплеснув в долоні Романенко. – Тарасе, дізнайся через свої зв’язки стан справи нашого клієнта. Блекі, – молодик у чорній бандані і чорній же футболці з емблемою рок-гурту підняв погляд, відірвавшись від монітору. – Простеж за його втраченими годинами по записам камер. На жаль, ми не в Лондоні, тож кожну секунду не побачити, та бодай десь після виходу з офісу він мав засвітися. Дізнаємося, де був клієнт – знайдемо гроші. Ну ж бо, за роботу!

 

– В поліції мені розповіли небагато, – повідав Тарас наступного дня. – Власне, вони в такому ж сум’ятті, що й ми. Всі докази проти нього, але мужик не мав ні мотиву, ні нахилів, та й відсутність грошей насторожує. Тобто, нічого не в’яжеться: злочин настільки незграбний, що й напідпитку менше наслідиш, проте викрадене знайти не вдається. Власне, в них жодної версії і, якщо найближчим часом не відкриються нові обставини, справу відправлять до суду ось в такому вигляді. А там вже з нашим клієнтом не церемонитимуться. Проте я не обмежився відвідинами одного відділку і, копнувши глибше, дізнався дещо цікаве.

– Кажи вже, не тягни, – попрохав Леонід, намацавши нитку до розгадки. Здоровань всміхнувся у свої вислі козацькі вуса.

– Подібні пограбування сталися ще в трьох районах столиці, – сказав він. – Всюди гроші брали, взагалі не турбуючись про сліди, а потім вони безслідно зникали. Жодного зв’язку між злочинцями, чи то пак, радше жертвами: різний вік, соціальний статус, місце проживання. Також різняться об’єкти пограбування: крамниця, банк та квартира. Суми теж не співпадають, власне кажучи, вони повністю спустошували сейфи, тож брали скільки було. Але жоден з винуватців не міг пригадати, чим займався між завершенням робочого дня та поверненням додому. А це вже, колеги, почерк.

– От тільки чий? – задумався Романенко. – Блекі, не підкажеш?

– Власне, дані з камер дали небагато, – хакер дістав планшет і всі оточили його, витягуючи шиї. – Ось він забирає гроші з сейфа, дивлячись прямо в навіть не приховану камеру. Виходить з офісу. Гроші в цій чорні сумці. Тут клієнт ненадовго зникає з виду, але знову потрапляє на зовнішню камеру ювелірного на Хрещатику. Він й досі з сумкою, бачите? А ось тут клієнт її передає…

– Ти зняв передачу? – вражений Тарас плеснув його по плечу. – Справу розкрито!

– Не радій передчасно, – скривився Блекі. – Їх зняла камера банкомату на пристойній відстані, тож якість залишає бажати кращого. Самі погляньте.

На екрані з’явилося зернисте чорно-біле відео. Клієнт, впізнаваний лише по сумці, передав її жінці, що стояла спиною до камери. В кадр потрапили лише її потилиця, плеча і піднята перед його обличчям тонка рука. Забравши гроші, таємнича незнайомка пройшла повз, так і не показавши обличчя.

– Не густо, але вистачить, щоб змусити поліцейських потягнути з закриттям справи, – пробурмотів Тарас. Леонід, натомість, був налаштований менш оптимістично.

– Наявність спільниці не виправдовує нашого клієнта, – заперечив він. – І тим більше не пов’язує з нею решту постраждалих. Мусимо знайти її, щоб розплутати справу.



Олександр Ігнатенко (Mesnick)

Відредаговано: 21.04.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись